Може, ви будете сміятись, та першого дня мені було так важко, ніби я гори вергав. Здавалось, той день ніколи не скінчиться. Не треба було й кайданів — лопата їх цілком заміняла. Хоча й не в тім головне. Найдужче дошкуляло мені сонце, чудесне сонце, яке нещадно пекло, і я знав, що воно буде пекти весь день. Але й сонце не було головним винуватцем. Просто я не міг зносити тих важелезних кайданів, що в них закували мене на все життя.
Ось коли я зрозумів тих, які, подібно до Спроггета або мого дядечка Джорджа, продають душу, аби лише мати змогу не завдавати собі клопоту роботою. Вони теж закуті, але хоч можуть прикидатися вільними.
А інші аж із шкури лізуть, щоб хоч урвати хвилинний перекур. Усі, крім старого Джорджа. Цей чоловік з лопатою був справжнім дивом. Він просто походжав собі з нею, ніби по вулиці гуляв. Ніколи не бурчав і не надсаджувавсь. Просто ходив, а лопата працювала сама собою, ніби в держаку у неї був моторчик.
Іноді він зупинявся і брав у руки камінчика. Довго розглядав його й хитав головою. Потім кидав і знову брався до роботи. Хто його зна, про що він думав. То був жилавий довгоносий стариган, і могло здатися, що він тільки й існує задля шотландського еля. У всякому разі, мені так здавалось. Та коли я познайомився з ним ближче, то пересвідчився, що він таки багато дечого бачив за свої сімдесят літ і навіть допоміг перебити чимало людей у минулу війну. Крім того, він утратив дружину й багато віддав, щоб вивести в люди одного з небожів: надто вже вірив у силу освіти.
— Читай книги,— казав він.— Учись — людиною станеш.— І, перехопивши мій здивований погляд, додавав: — Мені не випало вчитись, зате я допоміг синові сестри. І пишаюся цим.
Того дня я ніби прочитав цілий розділ з підручника історії. А після роботи підрядчик підвіз мене ваговозом аж до мосту, і я пішов перевальцем через старовинну арену, немовби у мене була попереду ще ціла вічність. Руки боліли, однією я тримав кермо велосипеда, другу засунув у кишеню. На душі стало легше, адже хоч на сьогодні все скінчилось, та прикро було думати про завтрашній день і безконечну низку інших завтрашніх днів.
— Ну як? — спитала моя стара.
— Чудово,— одказав я.— Чудово.
Я роздягнувсь і добре вимився. Вона сиділа за столом, не зводячи з мене очей.
— Важко було?
— Та ні, не дуже.
— А доїхав добре?
— Шину проколов, довелося півдороги йти пішки.
Розуміючи мій настрій, вона не стала докоряти, що я взяв цей старий непотріб замість новенького велосипеда. Я так зголоднів, що вмолотив цілу гору їжі: м’ясо з овочами, йоркширський пудинг, чай із домашнім печивом. Гаррі сидів у кріслі й читав. Допивши чай, я спитав:
— Мамо, а ти чому не на роботі?
— Піду пізніше. Хотілося приготувати тобі ситний обід — знала, що ти зголоднієш.
— І добре зробила.
— їж, синку, їж,— казала мати, надягаючи пальто.— Я попередила, що затримаюсь. Гадаю, у вас тут все буде гаразд?
— Авжеж,— обізвався Гаррі, простягаючи мені пачку сигарет.
Я взяв одну, скоса зиркнувши на мою стару, й подумав: якої вона тепер мені заспіває? Я не спускав з неї очей, навіть нахиляючись прикурити від вогню Гаррі. А вона — ніби нічого й не бачила. Навіть, здається, усміхнулась, виходячи за двері.
2
Як ото часто буває, після важкої праці мені схотілося розважитись. Грошей було обмаль, і я вирішив піти в кіно. Я сказав про це Гаррі.
— От і добре,— мовив він.— Спочинок тобі не завадить. А грошей вистачить?
— Цілком,— відказав я.— Тільки перед тим треба заклеїти шину.
— Я сам це зроблю,— запевнив він.
І я подумав, що він не такий уже й поганий чоловік. Переодягнувся, витер за нього посуд і поскакав. Жара зовсім ущухла, і я почував себе чудово: адже могло трапитись і що-небудь ліпше, ніж кіно. Втішаючись вечірньою прохолодою, я думав про те, що казав мені Флек, і вирішив почитати щось, головним чином з електрики, а ще, можливо, винайти надкосмічний корабель. Ось почну складати кишенькові гроші, збудую майстерню, дістану таке-сяке приладдя і стану винахідником. Буду вченим-одинаком, працюватиму вночі й зрештою перетворю ту свою майстерню на справжній експериментальний центр. То буде найбільший будинок у місті. І, може, на теперішньому нашому домі приб’ють колись меморіальну дошку: «Артур Хеггерстон, винахідник антигравітаційного двигуна, дослідник Місяця. Народився 1942 р, помер ..» Ви вже, певно, здогадались, що дату смерті я ще не визначив — не хотілося, щоб моїй славі колись настав кінець.
Та потім я облишив свої мрії. І саме вчасно, бо я ж саме переходив «поле битви». Маленькі хлопчаки весело гралися у війну. Перебігаючи від одного укріплення до іншого, вони стріляли з дерев’яних пістолетів, обгорнутих фольгою, і дуже схоже імітували свист куль. Один майстерно наслідував звук рикошету. Кожна його куля давала рикошет. А дівчатка влаштували парад манекенниць — вони виступали урочисто, випроставши руки та розчепіривши пальці, у своїх благеньких вицвілих платтячках, які сягали їм мало не до п’ят. Голодні ковбої пекли картоплю на багаттях, їли її без солі і весело кричали.