— Мені просто не хочеться рук бруднити.
Всі кругом зацитькали: мовляв, або мовчіть, або забирайтеся геть,— та ті портовики й далі викаблучувались. Джоан ще дужче притиснулась до мене, я відсувався, а кляте кіно тяглось і тяглось, і можна було дві сигарети викурити між двома пострілами. Я чув, як портовики перешіптуються, і був насторожі. Вони напевне затівали якусь підлоту — від них-бо чого хочеш можна чекати.
— Посадіть-но крихітку мені на коліна,— звелів прищавий.— Та легенько підіймайте — як барильце з пивом.
Двоє з них підхопили Джоан. А той сидів собі на відкидному стільці, курив і командував.
Я розізлився і цапнув одного за руку. Джоан уже підняли, і я побачив її ноги — зроду нічого подібного не бачив. Вона брикалась і верещала, а я не міг їй допомогти, бо, коли вчепивсь в оту руку, інший з їхньої компанії, що сидів ззаду мене, закрив мені очі п’ятірнею, так і ладнаючись штрикнути в них пальцями. Я відпустив того, що тримав Джоан, і зацідив цьому, другому, в вухо. Я й на віддалі десяти дюймів можу врізати так, що вже не треба добавляти. Він миттю мене відпустив. Та Джоан була вже над стільцями; отож я вискочив у прохід і взявся за довготелесого.
Далі розмова була коротка.
Я вхопив його лівою рукою за вузеньку терну краватку, а правою замахнувся що було сили. Та не поцілив, бо він несподівано нахилився. А потім хтось кинувсь мені під ноги, і я гепнувся на підлогу.
Той, що збив мене з ніг, вискочив з іншого проходу — хитрий підступ, нічого не скажеш! Коли білетер присвітив ліхтариком, я валявся серед стаканчиків від морозива і горіхової шкаралупи.
— Вставай,— наказав він.— І геть мені звідси!
— Вони ж перші почали...
— Всі ви однакові,— заявив він, коли ми вже спускалися сходами.
— Спитайте дівчину, з якою я був,— вони до неї чіплялись.
— Яку там ще дівчину?
— Он ту. Вони тягли її через стільці.
Він засвітив ліхтарик, і я побачив, що виправдовуватись марно. Джоан уже вмостилася довгому на коліна, заплющивши очі й тулячись до його прищів. І я розчаровано вийшов у холодний, безрадісний світ.
Йдучи додому, я тільки й думав про помсту. Носач чомусь зовсім випав у мене з голови. І, слово честі, мені одразу стало якось тепло й радісно на душі, коли я побачив, як він стоїть, неначе в старовинній рамі, спокійний та впевнений,— ну чисто тобі ковбой з американського Заходу,— і дивиться на мене крізь вечірню імлу. Я все йому розповів, і він навіть ні разу не перебив мене. Сидів і слухав, курячи мою сигарету. Я хотів тут-таки повернутись і ждати того, довгого, під «Альбіоном».
— Він нікуди од нас не дінеться,— заспокоїв мене Носач.
— Та він же враз ушиється з нашого району.
Носач похитав головою.
— Згадаєш моє слово — він піде її проводжати.
Але я був такий лютий, що ладен був бігти назад до «Альбіону».
— Не гарячкуй,— мовив Носач.— Спершу треба все зважити. Якщо ми підемо туди, вся ватага нападе на нас, а коли чекатимем тут, то застукаємо його зненацька.
— Я хочу битися чесно.
— Все буде чесно,— запевнив він.
Трохи моторошно було сидіти в темряві на іржавому ліжку й прислухатися, як десь унизу щурі гризуть просиджений диван, а довкола шастають лахмітники. Вряди-годи десь гупали молотки, жалібно плакали уві сні діти, горлали п’яні, сварилися жінка з чоловіком. Я думав про те, як поводитимусь, коли дійде до чесної бійки,— невже всього-на-всього роздушу йому кілька прищів? Десь о пів на одинадцяту ми домовились виглядати по черзі, але вже хвилин за п’ять стежили обидва. Носач перший побачив їх.
— Де? — спитав я.
— Онде, на тротуарі.
— Що ж робити?
— Нічого — адже зараз усі вони сунуть слідом.
Та скоро з’ясувалося, що ватага розійшлась. Ті двоє простували наче в упряжці — прищавий стискав дівчину в обіймах.
— Це Мік Келлі,— сказав Носач.
— Гайда вниз! — вигукнув я.
— Не гарячкуй. Щось надто вже тихо... Не подобається мені це.
— Але ж він утече.
— Краще випустити його, аніж наразитися на всю ватагу.
Ми почекали, доки вони зникли з очуй.
— Ну, а тепер ходім,— скомандував Носач.— Тільки тихо.
Ми спустилися Сходами. Вони йшли, раз по раз цілуючись на ходу.
— Стривай,— прошепотів Носач.— Не подобається мені все це, Артуре.
— Аж не хочеться псувати їм втіху,— сказав я.
— За мною,— звелів він.
Ми вискочили на вулицю,— я біг навшпиньках, а в Носача були американські черевики на товстій гумі,— та Келлі все одно почув. Випустивши Джоан, він лунко свиснув.
— Зве охорону,— мугикнув Носач.— Ану, вліпи йому, а я стану на варті.