Може, хотів довести, що ми з ним рівні. У всякому разі, в нього була одна гарна риса: він шанував мою стару.
— Пригадуєш, яким сніданком вона нагодувала нас? — промовив він.
Я ніяк не міг збагнути, що тут особливого.
— Сніданок як сніданок,— сказав я.
— Та вона ж спеціально для нас готувала його, розумієш?
Я кивнув головою, бо не хотів його образити, але й дурником виглядати теж не мав охоти.
— Всадовила нас, наче лордів!—докинув він.— Налила чаю, нарізала хліба, все сама подала.
Спершу я подумав, що він не звик, щоб йому подавали. Та по-справжньому я все зрозумів, коли побував у нього вдома. Там стояв страшенний сморід, застояний дух змішувався із свіжим, стіл був накритий брудною скатертиною, і кожен їв, коли забагнеться, в будь-який час, і вдень і вночі. Ніхто там ні про кого не дбав, не кажучи вже про те, щоб готувати обіди або вечері.
Пружинний матрац, як видно, мав бути за довічну прикрасу цієї кімнати, і ми його залишили. До того ж він був надто важкий. Жоден полісмен не трапився нам по дорозі, коли ми тягли ліжко, а біля річки ми легко зсунули свій вантаж з крутого берега. Щоб не псувати собі настрою сумними спогадами, ми обминули ті будиночки, в одному з яких ховався колись Керрезерс-Сміт. Іти задвірками було важче, і ми поскладали спинки на перекладини й потягли волоком по землі. І все одно засапались, доки дійшли до мети. Старий Чарлі мешкав у ветхому будиночку з перекошеним комином і продірявленою в багатьох місцях черепицею. Зате в ньому було багато вікон. Двір, де зберігався утиль, був обнесений високим парканом з колючим дротом угорі.
Я штовхнув плечем хвіртку, і вона розчинилась. У дворі нас зустріла здоровенна вівчарка, яка люто гризла ланцюг і бризкала піною. Ми кинули брухт і позадкували.
Якусь хвилю ми мовчки дивилися на собаку, тоді Носач сказав:
— Піду принесу спинки. Не бійся, він у мене швидко вгамується.
— Це не він, а вона,— заперечив я.— І крім того, якщо ми розтрощимо їй голову, то в нас нічого не куплять.
Після того, як ми розібрали ліжко, я тільки й шукав нагоди розквитатися з ним, і навіть дивно, яким невідступним може виявитись бажання помсти. Я таки мав рацію щодо статі собаки, і ця невеличка перемога навіть піднесла мене у власних очах. Ми постояли ще трохи, та ось собака ще дужче загарчав і так рвонув ланцюг, що аж дім заходив ходором. Відчинилися двері, і до нас вийшла ота Мілдред у махровому халаті, довге чорне волосся розсипалося по плечах. Зупинилася в дверях, плямиста, наче метелик, і гукнула на собаку: «Ану цить!» Собака здригнувся і, підібгавши хвоста, поплентав до буди. Тоді Мілдред рушила до хвіртки.
— Вам чого?
— У нас тут трохи брухту, хотіли б продати,— сказав я.
— Марно трудилися, батька все одно нема. Приходьте завтра.
— То ми почекаєм,— озвався Носач.
— Як хочете, але чекати, мабуть, доведеться довго.
Носач сів на старе ковадло.
— Не сідай на холодне залізо,— сказала вона.— І чекати вам не варто. Він ось уже дев’ять днів збирає утиль, бозна-коли й повернеться.
— Почекаємо до десятої,— мовив Носач.
— Він подавсь далеко,— пояснила вона.— Може, зараз уже десь близько, а може, й миль за двадцять звідси. Повернеться стомлений, і ви з ним не зварите каші.
— А ви скільки дасте? — спитав Носач.
— За оцей мотлох? Та у нас його тут ціла гора.
Я зрозумів, що їй хочеться якнайскорше позбутися нас.
— А можна залишити це тут?
— Гаразд, кладіть он туди і приходьте завтра. Тільки до шостої ранку, бо йому ще сім днів ходити, а перерви він ніколи не робить.
— Слухайте, дайте нам півдолара, і квит,— запропонував Носач.— Тягни сюди спинки, Артуре.
Я пішов по спинки, а коли повернувся, Носач уже гладив вівчарку. Мілдред у дворі не було.
— Іди погладь її,— сказав Носач.— Вона добра, мухи не зобидить.
— Ходім звідсіля.
— Ти що, боїшся?
— Не боюся, а не хочу лізти на рожен.
А щодо собаки, Носач не брехав. Я погладив його, почухав за вухами, і він вдячно лизнув мені руку. Я зрозумів, що він добрий і тепер ніколи на нас не нападе.
Вийшла Мілдред. Мені почувся з будинку ще чийсь голос, та я подумав, що то радіо. А хоч би вона й розважалася з кимось,— яке мені до того діло? Віддаючи Носачеві гроші, вона сказала:
— На, хоч твоє ліжко цього й не коштує. У нас їх тут уже сотні зо дві назбиралось.