— Дякую,— буркнув Носач.
— Я вже, здається, бачила тебе десь,— сказала вона.
— Хто мене раз побачить, не забуде,— докинув Носач.— Бувайте, ще стрінемось...
— Іншим разом принось щось краще, синку,— сказала вона і рушила в дім.
Носач і далі гладив вівчарку.
— Ходімо,— мовив я.
Та він зволікав, і Мілдред — теж. Вона мовчки стояла на порозі. Од неї пахло надто міцними парфумами — сумішшю свіжого сіна з фіалками; а може, й самими фіалками. Двері грюкнули, коли ми вже зійшли на схил, і я, навіть не обертаючись, добре знав, що вона дивиться нам услід. Скритна і дуже підозріла жінка.
— Сядьмо,— сказав Носач, і я охоче погодився.
Був тихий вечір, ледве почало смеркатися; небо над містом вкрилося багрянцем. Я ліг горілиць, заклавши руки під голову, і взявся лічити зернятка в колосочку якоїсь травинки, дивуючись, як тісно вони сидять одне біля одного.
— Я знаю, що ми зробимо! — вигукнув раптом Носач.
— Вже пізно, а на півдолара не розгуляєшся.
— Можна купити десяток сигарет і випити по чашці чаю,— сказав він.— Та я про інше.
— Ну?
— Ти її роздивився як слід?
— Більш-менш, а що?
— На ній же нічого не було, крім халата.
— То й що?
— Ходім подивимось.
— Ти що, здурів? Собака нас пошматує. До того ж за таке можна потрапити за грати.
— Собака не нападе,— сказав він.— Ходім подивимось.
— Дивись сам, мені не хочеться.
— Йду в заклад, що вона гола-голісінька,— не вгавав він.— Ти бачив коли-небудь голу жінку?
І нахилився до мене, покусуючи стебельце трави. Я не знав, що відповісти. Все одно він мені не повірив би. Отож я лише похитав головою.
— А ти бачив?
Він кивнув головою. Я подумав: бреше. Тоді я ще вважав лише себе досвідченим у таких справах.
— У неї є на що подивитись. Очей не відірвеш,— сказав він.— То як?
Вівчарка зустріла нас, махаючи хвостом, і ми погладили її. Серце у мене стугоніло, наче мотор. Я б усе на світі віддав, щоб собака загавкав, та він усе лизав мені руку. Ми підійшли до будинку. Вівчарка бігла за нами, радісно лащачись, щоб її погладили ще.
Фіранка трохи відхилилась, і ми зазирнули всередину. На столі стояла стара гасова лампа, кидаючи світле кружало на стелю. Мілдред обернулася з усмішкою, і я занімів,— мені здалося, що це вона до нас усміхається. Я мало не дременув геть, але раптом збагнув, що в кімнаті ще хтось є. Халат на ній розгорнувся... не стану брехати, що я такого в житті не бачив. І все ж це було щось зовсім інше. Брехав Носач чи ні, але він не помилився: я ніяк не міг одвести очей. Вона зняла з зап’ястя браслет і поклала на виступ каміна. Потім скинула халат, солодко всміхнулась, і тут я побачив чоловіка. Він обійняв її. Мене наче громом ударило, і я подумав: як дивно, що вони так близько один від одного! Я мав на думці двох братів. Адже там був Креб.
Може, ви подумаєте, що я збожеволів, та це мене доконало. Перед тим усе було, наче в кіно: здавалося, дивишся на якихось там чужих людей. Та, побачивши Креба, я відчув себе винним, і не через те, що він міг мене прибити. Мене аж трусило, відразу стало млосно й хотілось тікати, як ото старому Флекові, коли почалась веремія на «висоті 60». Все одно куди, аби подалі. Я смикнув Носача за рукав. Він невдоволено труснув головою і вишкірив зуби, наче мавпа. Від цього мені стало ще гірше.
І все ж я не хотів іти без нього.
Нарешті вона сама поклала всьому край: підійшла до столу й погасила лампу. В ту мить я побачив її голову і плечі, ніжні, округлі й молочно-рожеві. І навіть після того, як світло погасло, вони стояли в мене перед очима, навіть коли вона щільно заслонила вікно. Я до того очманів, що отямився лише тоді, коли перед моїм носом майнула фіранка; вже біля самих воріт, обернувшись, побачив, як Носач гладить собаку. Може, він теж почував себе винним. У всякому разі він не дражнив мене, хоч я таки перепудивсь. Ми звернули чомусь в інший бік, перейшли плавучий міст, піднялися Венеціанськими сходами, і лише біля забігайлівки «Триголова вівця» Носач нарешті заговорив:
— Стій. Хоч вип’ємо пива.
Коли він вийшов, під піджаком випиналася пляшка, і я зрозумів, що йому вдалося купити пива, хоч неповнолітнім продавати забороняли,— певно, сказав, що мати послала. Я зрадів. Ми вмостились над річкою, на східцях, де годують голубів; вода була темна й повільна, масна, і лише зрідка проходив по ній лоцманський катер, який рухався ледве-ледве, ніби загрузав у смолі,— до речі, це не так уже й далеко було від правди. Пили по черзі, просто з шийки. Я відчував себе наче побитий, у горлі пересохло, хоч од пива трохи полегшало. Лише згодом Носач потер свій могутній ніс і сказав: