Выбрать главу

— Господи! І чому стеля не впала мені на голову, коли я пустила тебе сюди! — не вгавала мати.— Спершу якесь шолудиве кошеня, тепер ці равлики... А далі, мабуть, гадюк заведеш.

— Дозволь мені залишити равликів, і я не заведу гадюк. Клянусь перед богом, щоб я пропав! Тільки не віднімай у мене друзів.

— Негайно викинь їх під три чорти! — вже криком кричала стара. Губи у неї аж побіліли.

— Гаразд,— сказав він.— Ти, Пег, не схожа на жінку. У тебе кам’яне серце.

Він пішов до своєї кімнати, яка, до речі, була колись нашою вітальнею, і повернувся з коробкою в руці.

— Що ти надумав?

— Не твоє діло.

— Верховодити хочеш,— сказала вона.— Над усім домом. І наді мною теж.

— Замовч, тут же хлопець.

— Сам замовч! Ти мене зовсім замучив своїми дурощами й теревенями. А тільки-но я поступлюсь, як ти доб’єшся свого. Ось чого тобі треба.

— А хіба я коли що вчинив не так? — спитав він.— Ну, скажи.

— Оце мене й турбує.

— Було таке, щоб я поліз куди не слід або дав волю рукам?

— Та ні. Цього не було, проте оці твої невинні очі...

— З ними сам чорт собі ради не дасть,— сказав Квартирант і рушив до чорного ходу.— 3 усім іншим я ще якось справляюсь, а на очі, мабуть, доведеться надягти шори, тоді я з часом зовсім осліпну; це вже напевне. Язик мужчини може брехати, а от очі — ні.

— Одійди від гріха! — мати навіть почервоніла.

— Можна мені залишити равликів?

— Я вже сказала, що з ними зробити.— Вона знову стулила губи.

Тоді він поскладав речі в свою моряцьку скриньку і, похитуючись, рушив до дверей. Скриньку ніс на плечі, а коробку із своїми друзями почепив за мотузку на мізинець. Я хотів був пособити, та він не дозволив.

— Це стосується лише мене й твоєї матері,— пояснив Квартирант.

— Хай собі йде,— сказала моя стара.— Хіба не бачиш, він просто грає на наших нервах. Не бійся, вернеться, як тільки перестануть давати пиво в борг.

Та він не повернувся ні першої, ні другої ночі.

— Чого він домагається? — все бурмотіла моя стара. Я бачив, що вона засмучена. Та в той час ми саме нишпорили по чужих автомобілях, і я приходив додому пізно. Вона влаштовувала мені страшні скандали, а коли б знала правду, то, певно, вбила б.

— Ти приходиш додому тільки ночувати, а я для тебе всього-на-всього прислуга,— повторювала вона щоразу.

Я стримувавсь як міг.

— Хочеш примусити мене стирчати тут без діла? — сказав одного разу.— Мене скоро в армію заберуть, може, доведеться воювати з китайцями або росіянами, а може, оженюсь. Молодим буваєш раз у житті.

— Чого ж тобі треба? — скипіла вона. Віятися хтозна де до ранку, а я щоб сиділа тут сама!

— Не треба було викидати кошеня,— відрубав я.

— Помовч!

— Я діло кажу. Не чіпала б його, і твій любчик зостався б при тобі.

Оце тоді вона й запустила в мене чайником. Довелось їхати до поліклініки, і там мені наклали аж шість швів. Залишився рубець. Після того хлопці в Старому місті й почали прозивати мене Красунчиком. Ну, а мати, звісно, плакала й каялась. Навіть упрохала батька Мишеняти Хоула одвезти мене в поліклініку на своєму старому таксі, а сама дожидала біля входу. І на вечерю зготувала рубець. Сама вона його терпіти не може, особливо в тісті, але цього разу усміхалась і мовчала. А перед сном сказала:

— Пішов би ти завтра до його фабрики. Тільки, боронь боже, щоб він тебе побачив! Розвідай, де він тепер живе. Мені, звичайно, начхати, але не хотілося б, щоб він потрапив до отих повій із Шеллі-стріт.

Шеллі-стріт — це вулиця дешевеньких пансіонів. Там у найпристойніших будинках прислужують чоловіки, а в гірших і дівчатка є, за сумісництвом. Мою стару бентежили не брудні ліжка і не всіляка там шантрапа, а саме повії. Я одразу збагнув це, коли вона попрохала вистежити Гаррі. Вона завжди ревнувала його. Але тут уже було не до жартів, і коли раніше я, бувало, й підсміювався над нею, то тепер навпаки.

Я глянув на матір. А вона зашарілася та й каже:

— Гляди ж, не забудь. Мабуть, піди прямо зі школи. Я дам тобі шість пенсів на шоколадку.

Вранці мені довелося нагадати їй про шоколадку. Вона дала мені гроші без жодного слова, і я зрозумів, що жити без нього їй несила. Мені навіть схотілося її вдарити. Та чого це я раптом приревнував? Стара вже давним-давно не цілувала мене. І річ не в тому, що я розчулився. У мене ж, крім неї, нікого на світі не було, а якщо в неї і було щось у минулому, вона ніколи про це не говорила. У неї теж, крім мене,— нікого. Отож, мабуть, звідси мої ревнощі. Двоє проти всього світу — це зрозуміло, а от троє — то вже сміх. Правда, іноді воно виходить якось само собою, і в цьому мені довелося згодом пересвідчитись.