Це було щось жахливе — я не про те кажу, що він накоїв потім. А про те, як йому було, коли вона давала гроші. Мене це страшенно вразило — адже свого часу я заздрив Кребові, бо в кожного бувають хвилини, коли чогось дуже хочеться і ні про що більше не думаєш, а досягнеш свого, то хочеться ще більшого.
2
Тепер я пропускаю два тижні і хочу розповісти, як я приніс першу получку. Це на той випадок, якщо хто-небудь подумав, що ми із моєю старою жили, мов кіт із собакою. Зовсім не так. Просто у кожного було своє життя; траплялися, звісно, між нами сварки, але рідко. Цього разу винен був я. Коли почав працювати, моя стара вимагала, щоб я приносив геть усе, і видавала мені на дрібні витрати. Ну, а мені, зрозуміло, це було аж ніяк не до душі.
Я не хочу сказати, що вона була зла,— ні, вона завжди була добра і щедра, проте кишенькові гроші — однаково, що гамівиа сорочка, це факт. Чого іноді вистачало на цілий тиждень, іншого разу було мало й на день, і тоді ми збирали брухт або ж прибіднялись і жебрачили. Правий я був чи ні, але мені здавалося, що буде по совісті, якщо я платитиму їй за харчі, а одежу купуватиму собі сам. Я міг на цьому прогадати, а міг і виграти. Скажімо, мені обридли оті суботні поїздки до центру, коли потрібно було купити черевики, шкарпетки, плащ або костюм; до того ж ми завжди лаялись, перш ніж щось вибрати.
Щодо одягу—моя стара — справжнісінька королева Вікторія.
Я ще в школі пережив захоплення стильним ганчір’ям. Потім це минулося, і я почав захоплюватись іншою модою — краватками-шнурками, яскравими сорочками. Тепер навіть смішно згадати, а колись я місяць воював із моєю старою, щоб дозволила купити строкату сорочку з краваткою-шнурком та скляною приколкою. Всього двадцять шилінгів, але вона була непохитна. А потім мені закортіло мати вузенькі, облиплі, наче власна шкіра, чорні джинси, піджак з золотавим полиском, черевики на каучуку та атласний жилет. Дещо таки перепало, але не все. Тепер мені начхати, а тоді було дуже важливо.
Кожен має право одягатись як хоче. Може, він і чортзна-чого накупить. Може, тижнів через два пошкодує, що ніхто, погрожуючи пістолетом, не потурив його з тієї крамниці. Нехай би він навіть і втрачав на цьому — кому до того діло! Він платить гроші, тож йому й плакати за ними.
Такий мій погляд, але, повірте, я почував себе смішним, коли у себе в кімнаті, вийнявши фунтову бумажку, сховав під матрац конверта, в якому лишилося ще фунтів з чотири. В мене навіть майнула думка: а чи не краще все віддати? Але раптом я пригадав, що ми з Носачем уже придумали своєрідну уніформу для нашої ватаги. Для цього потрібні були гроші, й чекати, доки повернеться моя стара, мені не хотілось. Отже, я втік.
Одначе знав, що мені ще доведеться позмагатися з нею характерами.
Додому я повернувся хвилин за п’ятнадцять перед одинадцятою, злий сам на себе за те, що марно згаяв вечір. Ми з Носачем та ще кількома хлопцями ходили в «Ріджент», місцевий клуб, де є кіно, більярдна і дансинг. В кіно було душно, і ми тупцяли біля входу, накидаючи очима на дівчат та пускаючи дотепи, від чого дівчата сміялись, а їхні кавалери косо зиркали на нас. Коли й це обридло, ми пішли в більярдну. Там до кожного столу була черга. Страх яка! А без черги не пролізти, бо командував усім сержант Мінто, колишній десантник, з яким краще було не зв’язуватись. Ну й цікавий тип! Колись я вам розповім про нього.
Тоді ми посунули в дансинг, хоч у мене й не було до того охоти. Коли там повно і нікому до тебе нема діла, це ще сяк-так, але я терпіти не можу, коли доводиться підпирати стіну, бо людей мало, і дівчата танцюють лише з постійними кавалерами. Того вечора саме так і було. Ми стали поблизу паршивенького оркестру, який грав без нот,— стояли й дивились. Було ще рано, пар зібралося небагато. Зате всі «майстри». Декольтовані дівчатка, яких запрошують у дансинг заздалегідь, і з ними піжони, котрі моргали їм, щоб вони відмовлялись, коли їх просить до танцю хтось інший. Ми собі стояли і дивились, як ті ферти вертілися дзигами. Признаюсь вам, нема нічого нуднішого, як дивитись і не танцювати самому.
По-моєму, це казна-що. Я маю на думці дівчат, що танцюють лише зі своїми кавалерами. Це теж своєрідна форма капіталізму. Можете вважати мене за божевільного, але я певен, що, коли б можна було танцювати з ким хочеш, то менше було б бійок та сварок.
Так воно й сталося, коли з’явився Келлі зі своєю ватагою. Спершу ми розгубились, та потім почали сердитись. Справа оберталася на лихе. Побачивши нас біля естради, Келлі повів своїх хлопців у кінець залу. Ми, звісно, обмінялись промовистими поглядами. У перервах між танцями ми їх допікали образливими зауваженнями. Вони почали розпалюватись, ми — теж. Тоді один з наших, Уілліс, на прізвисько Коротун, сказав: