Лише Носач сидів похнюплений.
— Я з нього душу витрясу,— тільки й сказав він.
Зроду не бачив такого гордія. Іншим разом я, може, став би відраджувати його, та тепер мені було не до того. Ввечері треба було витримати ще один бій.
3
Вдома я застав справжню сімейну ідилію. Не те щоб вони щось там робили. Навіть не підскочили, як солдати перед офіцером. Моя стара сиділа по один бік стола, Гаррі — по другий, радіо тихо грало, і я відчув, що в них була щира розмова. Це мене дійняло до живого.
— З’явився,— сказала моя стара, відразу змінивши тон. Я давно помітив, як спритно роблять це жінки.
— Привіт,— мовив я, сідаючи на своє місце за столом.
— Його величність чекають, що їм подадуть їсти!
— Ет, мамо, давай хоч повечеряємо без сварки!
— Пошукай свою вечерю під тарілкою.
— Я, мабуть, піду,— озвався Гаррі.
— Посидь, зараз буде весело,— сказала моя стара.
— Сидіть,— докинув я.— Посміємось, якщо буде з чого.
Та я вже догадався, що побачу під тарілкою.
— Ні, даруй, Пег,— сказав він.— Я не хочу в це втручатися.
— То вже щось одне: або втручайтеся, або ні,— підкусив я.
— Ти про що це?..— спитала моя стара,
— Сама знаєш, про що ви тут домовлялись, коли я зайшов!
— Годі!
— Годі — то й годі, тільки не дури мені голови.
— Ти що, матері своєї не знаєш? — звернувся до мене Гаррі.— Вона живе своїм розумом, і, коли їй захотілося порадитись щодо тебе, це її право.
— І можу сказати все тобі у вічі!—докинула моя стара.
— Ну, я пішов,— мовив Гаррі.
— Шкода, що він не слухатиме твоєї промови,— сказав я так, щоб він почув.
— Замовч, а то я знову шпурну тобі в голову чайника. Нарікаєш на мене, що я весь час кричу, а хіба можна з тобою інакше?
І це таки була правда. Біс його знає, хто смикає мене за язик, коли сперечатися зовсім марно, Особливо із старшими. Я помітив, що їм важко нас переговорити. Звичайно, на їхньому боці досвід, але молоді швидше метикують. І все одно преш на рожен. Це щось на зразок операції без наркозу — тобі стає так боляче, що ти мимоволі намагаєшся завдати болю іншому.
— Та годі вже,— кажу я.— Не розумію, чого це ти раптом завелася.
— Гадаю, у тебе досить тями...
— Спасибі хоч за це.
— Сам знаєш чого — через твою получку.
— А, то ти ніяк не можеш її діждатися?
— Я ж сказала, що даватиму тобі кишенькові гроші, а ти розпечатав конверт.
— А скажи, будь ласка, звідки ти знаєш, що я його розпечатав?
— Подивись під тарілку.— Та я не став дивитися — не хотів робити їй такої приємності.— Подивись, подивись!
— Нічого там дивитись, і без того знаю, що нишпорила в моїй кімнаті.
— Сам винен,— сказала вона.— Я змалку пішла працювати і завжди пишалася, коли приносила додому гроші й оддавала твоїй бабуні. Чуєш, пишаласяі
— Тепер не ті часи, все перемінилося...
— На гірше. Я б на твоєму місці згоріла від соромуі Мати весь час б’ється сама, виростила тебе, а ти он які коники викидаєш.
— Слухай, мамо,— сказав я з наміром почати тверезу розмову.— Ці гроші я заробив. Отож те, що годилось колись для тебе, мені не підходить... Звичайно, я не від того, щоб платити тобі за квартиру і стіл. Але я хочу сам розпоряджатися своїми грішми, сам купувати собі одяг і все таке інше. Годі вже водити мене по крамницях та одягати, як малого.
— Ти віддаватимеш усе.
— Я згоден платити тобі за харчі й квартиру, щоб бути цілком незалежним.
— Ти хочеш тринькати свої гроші на всілякі там мавп’ячі прикраси та водитися з різною потолоччю. Отож і кажу тобі: цього не буде!
Тоді я одшпурнув тарілку, вхопив конверт і вийняв три фунти.
— На, на, та вгамуйся! — Я тицяв їй гроші, а вона хоч би тобі зворухнулась. Тоді я кинув їх на середину стола.— Гаразд, нехай лежать, візьмеш, коли я піду, адже ти завжди так робиш.
— Хай мені краще руки всохнуть.
— Шкода, що ти не така цнотлива щодо дечого іншого...
Обоє ми вже ледве стримувалиеь.
— Ти про що це?
— Та про твого ж дружка.
— Ах ти, щеня...
Цього разу в мене полетів не чайник, а хлібниця. Та я не дрімав. Тоді вона розлючено кинулась на мене. Я пригнувся, а випростуючись, ненароком стукнув її. Вона завмерла. Потім одвернулась і пішла в куток.