— Пробач мені, мамо,— сказав я, підходячи до неї.
Вона мовчала. Не сказала навіть: «Ти мене вдарив!» — і, слово честі, я пишався нею. Адже їй мало бути дуже боляче: я втрапив просто у сонячне сплетіння.
— Я ненавмисне, мамо, ти так наскочила на мене. Я не хотів...
Я впав перед нею на коліна, і вона взяла мою голову й пригорнула до себе. Я довго хлипав, мов дитина.
— Пробач, мамо. Візьми ті кляті гроші, бери все, що зосталось. Я винен...— Але десь глибоко блиснула думка: даремно я так легко піддався. Та мені одразу ж стало соромно.
— Ні, синку. Не потрібні мені твої гроші. Бог свідок, що не потрібні. Я просто хотіла по-доброму поговорити і ось не стримала себе. Залиш собі гроші, але стався до мене по-людському.
— Клянусь тобі...
Ми довго ще так сиділи. Потім вона спитала:
— А що ти маєш проти нього?
— Не знаю. Начебто й нічого. Але якби ж то він був тільки квартирантом...
— Я вже п’ятнадцять років самотня.
— Не можу нічого з собою вдіяти, мамо. У мене все аж перевертається, коли подумаю, що між вами щось є.
— Він хоче одружитись зі мною... а я не можу більше жити в самотині.— Мабуть, вона відчула, як я зіщулився, бо запитала: — А що б ти сказав, коли б я вийшла заміж?
Я не відповів. Трохи перегодом устав і вмився, а вона підсмажила мені рубець у тісті й налила чаю. Я сів до столу. В кухні було приємно й затишно, ми сиділи там лише вдвох, до того ж суперечка закінчилася моєю перемогою. Але ніколи ще я не відчував себе таким нещасним. Уже в ліжку я пригадував усі бійки, що їх мені довелося витримати, і сказав сам собі: ні, друже, не годиться зазнавати самих тільки поразок, хоч іноді й поразка ліпша за перемогу.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
1
Коли говорити по щирості, на нашій дільниці велося не так уже й погано, треба було лише звикнути. Я не нудьгував, і орудувати лопатою, всупереч моїм сподіванням, довелося небагато — лише першого дня мене таки примусили попотіти, бо тоді саме зупинилися машини. А далі я допомагав то там, то там — працював відбійним молотком або кріпив стіни, коли грунт був сипкий. Мені подобалось копати, адже іноді траплялося й щось цікаве: якось ми натрапили на шар добрячого вугілля, і, поки воно не кінчилось, кожен міг набрати собі якийсь мішок. Та бували й цікавіші знахідки. Одного разу ми відкопали гнутий жолоб, яким подавалась на млин грунтова вода, і старий Флек пояснив, що жолоб той, мабуть, дуже давній, бо цегла не фабрична, а саморобна, понад два дюйми завтовшки. А потім ми дійшли до того місця, де був колись млин.
Коло фундаменту нам довелося добре-таки поморочитись. Його було складено з кам’яних брил, мало не ярд завдовжки і цілий фут завширшки, та нашим предкам цього було замало, і вони злютували їх цементом, який до того затвердів, що довелося викликати підривника. Там, де крутилося млинове колесо, ми знайшли криївку. Це сталося вранці, годині о десятій. Я поліз туди і взявся розгрібати землю руками. Знайшов кілька стародавніх монет з жіночим профілем (мені здалось, що то королева Вікторія, хоч то була Анна) і перстень. Він був вкритий осугою, а коли я потер його, зазеленів яскравий камінь. Я хутко сховав усе до кишені й нікому нічого не сказав. На законах я не дуже-то знався, але розумів, що Спроггет або дядько Джордж миттю заберуть у мене перстень, і тоді не бачити мені його більш ніколи.
І все ж я показав свою знахідку старому Флекові. Він пояснив, що монети мідні, та коли побачив перстень, одразу пожвавішав:
— Його, мабуть, мельничка загубила. Ото, бідолашна, плакала. Скидається на те, що цей персник потрапив сюди з Росії. Сховай його, а як знайдеш собі наречену, то добре все зваж, перш ніж надіти його їй на палець.
Я не став слухати далі, а перстень одніс додому й нікому не показав; разом з монетами я сховав його під мостину і в сльотаві вечори іноді виймав та чистив монети, але частіше розглядав перстень. Він був дуже гарний, і його, напевне, довго носили — напис усередині стерся, і я не міг нічого розібрати. Зате можна було скільки завгодно милуватися ізумрудом, який був добре відшліфований і виблискував проти світла.
Та все це принагідно. А розповідати я почав про свою роботу. Так от, коли мені не було чого робити в канаві, я керував бульдозером — це мені за забавку — або ставав на місце маркирувальника, тим часом як він перепочивав. Або ж сідав на екскаватор і вибирав грунт. На ньому працював Джо Джонсон, колишній боксер, завжди напідпитку, зловредний тип. Він нізащо не дозволяв мені сідати на екскаватор, боявся втратити місце, і навіть не любив, коли я спостерігав, як він працює. Та я все одно навчився. Були у мене ще й інші обов’язки — кип’ятити чай, підмітати в сараї, їздити за дорученням дядька Джорджа або Спроггета.