Але найбільше я працював із старим Флеком біля бетономішалки. Спеціальними лопатами ми засипали в бункер пісок і щебінь, а звідти подавали їх у дробарку. Дозу визначали за рискою на покажчику, і суміш потрапляла до ковша, який перекидався над барабаном. Натиснеш на важіль, і вся споруда по канату з’їжджає до форм, гляди тільки не лови гав.
Коли ми не встигали, на поміч нам давали третього, та здебільшого ми справлялись і вдвох. Працювали не хапаючись і могли розмовляти. Треба було тільки завести Флека. Спочатку мені це важко вдавалось. Бувало, цілих півдня б’єшся, а жодного слова з нього не витягнеш. Очевидно, він уже збайдужів до своїх спогадів. Гукнеш, бувало, а він поволі обертається, і очі в нього якісь осклілі. Та потім я збагнув, на які кнопки треба натискати.
Одного разу його розбуркали вершники. Це було суботнього ранку, і повз нас саме проїжджали курсанти школи верхової їзди. Ми вилізли подивитись, як вони гарцюють на своїх конях,— гарненькі дівчата в плюшевих шапочках і хлопці в шкіряних крагах, що гордо зиркали на всі боки.
— Оце сила! — вигукнув я.
— Яка там сила,— заперечив Флек.— Це тільки тобі так здається. А для інших вони просто воші. Для вельмож, наприклад,— неміч або, коротше кажучи, тьху! Немає жодних тобі класів, а лише касти. Кожен належить до котроїсь із них, і тільки простачки, такі, як ти, цього не розуміють.
— Усі знають, що є різні класи.
— Усі знають! — пирхнув він.— Вигадки це, ось що я тобі скажу. Ти й твої товариші можете домовитись і теж проголосити касту. Ватага стиляг, чи як їх там, нічим не відрізняється од панів, які на всіх плюють і позагарбували собі всі теплі місця. Треба тільки мати хоч трохи фантазії.
— Скажіть, дядечку Флек, а коли ви це зрозуміли?
— Мабуть, в окопах. Але це важко пояснити. І знаєш чому? Там були поряд життя і смерть, і все це тиснуло на свідомість. Яка тобі різниця, хто проведе тебе через «нічию землю»,— аби лиш повернутися живим. Там не було класів і каст. Серед панів офіцерів були такі вбогі розумом, що ми благали господа послати їм скоріше смерть, поки вони нас усіх не загнали на той світ. Хто зостався живий — той і вищий. Клас не рятував од кулі чи снаряда,— так що все це суцільні вигадки.
— Але ж усі вірять у це,— сказав я.
— То й що? Пани мусять вірити, бо вони задля цього занапастили силу людей. Вони не можуть нас не морочити, інакше все піде шкереберть. А коли одночасно морочать і самих себе, то тут немає ніякої різниці. Збагнув?
Я нічого не збагнув і перевів розмову на інше.
— А от минулого тижня ви казали, що були мертві, як це розуміти?
— Ти знов про це...
— Поясніть, дядечку!
— Дуже просто. Разом з «висотою 60» висадили в повітря й мене. В мені не лишилося нічого годящого. І ось я тут, хоч, по совісті, вже разів десять мав би бути трупом. Проте від мене нічого не лишилось — нема чого вбивати. Взяти хоча б моє прізвище — що в ньому особливого? — спитав він раптом.
— Кумедне якесь.
— Кумедне?
— Ну, дивне.
— А в кого не дивне? Ось у тебе: Артур Хеггерстон. Подумай сам.— Я подумап.— Хіба воно не таке ж кумедне, як Флек?
— Навіть кумедніше.
— Отож-бо. Будь-яке прізвище кумедне, коли подумати. Всі вони давно застаріли і вже не пасують до модних штанів, шлейок і телевізорів. Якого ж біса насміхатися?
Я сказав, що не знаю.
— Атож, не знаєш. Але одне прізвище як прізвище, а інше викликає сміх,— скажімо, Флек.
— Я ніколи не сміявся, хоч вірте, хоч ні.
— Не ти, так інші.
— Наприклад?
— Багато хто. Деякі люди навіть змінюють прізвище, так з них насміхаються.
— У нас я про таке не чув.
— Але таке траплялося. Ось, приміром, мій небіж... Я повернувся з війни мертв’яком. Дружина вмерла від іспанки. А в моєї сестри був син, здібний хлопчина... Я тоді ще не пив. Заощаджував кожний пенс. Коли настав час, допоміг йому вступити до університету... Але йому там було гірше, ніж на війні. Він часто приїздив, хоч краще б йому не приїздити... Коли він був дома, я тікав — отоді й почав пити...
— Він, певно, був снобом.
— Ні, він збився з пуття, ось у чім річ, і завжди гудив своє прізвище. Мабуть, всілякі там розумники його дражнили. А коли закінчив університет, то приїхав і заявив, що змінив прізвище.
— Ну, а далі?
— Далі нічого. Ми жили самі собі, і він теж; ніхто й не помітив різниці, тільки ми відтоді рідко його бачили.
— А ким він працював?