Якось увечері Носач кудись зник. Ми умовились зустрітися біля молочного кафе, та він не прийшов. Що й казати, я весь вечір місця собі не знаходив, навіть коли зібралися всі інші. Дивно, як це двоє не можуть жити одне без одного. І навіть коли один з хлопців, на прізвисько Бевзь, почав розповідати мені якусь побрехеньку про свого батька, почуття самотності не минулося.
— Кличе мене директор до себе в кабінет і каже: «Я чув, що ти неграмотний»,— а я йому: «У нас є «Беано», то я прочитав його від дошки до дошки!» А він: «Годі брехати, це ж ілюстрований журнал, а ось коли рахуватимеш получку, тоді що?» Я кажу, що вже якось та порахую, а він розсердився та ну мені втовкмачувати, як потрібно бути грамотним. Усі мусять бути грамотними... Ти чуєш, Артуре?
Я сказав, що чую, хоч мені було зовсім не до нього. Мені хотілося знайти Носача, хоч де б він був, і припровадити сюди. Та це було мені над силу. Ох, як гидко відчувати свою безпорадність!
— Тоді він сказав, що вчитель сам ходитиме до мене, чуєш? Та я тільки глянув на нього. «Як ти на це дивишся? — питає. Ну, я, звісно, нічого йому не відповів: він же не торгує рибою зі смаженою картоплею, де там йому зрозуміти, яке у нас божевілля, коли поруч дві тітки чистять картоплю, а навіжений старий кидається, мов очманілий, патрає рибу або нарізає жир, і сморід навколо такий, що хоч бульдозером ріж...
— Артуре, ось тобі ласий шматочок.
— Ну й смакотаї
— Так от, приходить він до мого старого і пристає з ножем до горла, а мій старий саме закладав тоді картоплю в машинку для різки, а потім зсипав її до ванни, в якій ми купаємось. Нарешті,— ти чуєш, Артуре? — він і питає мого старого: «Ви мене чули?» А мій старий: «Та чув, сер». Тоді директор і каже: «Ну й що ви на це?» А мій старий йому ні сіло ні впало: «Одне лиш можу напевне сказати — підписів він ніколи не підроблятиме».
Я мусив посміхнутись — адже цей хлопець був свій і дуже старався мене розважити. Та, мабуть, це вийшло якось штучно, бо Бевзь підсунувся до мене й зареготав:
— Ха-ха-ха! Хіба ж не смішно?
Я сказав, що не дуже, а він спитав чому, і тоді я одверто йому заявив: коли вже старий Брехем так запобігав і навіть збирався примусити когось навчати такого дурня, то йому треба дякувати, а не висміювати. І взагалі, я чув уже це разів сто.
— А на біса мені вчитися? — сказав Бевзь.— Я не такий дурень, як ти і всі інші вважають.
— Ось почекай, помре твій старий, і тобі самому доведеться вести діло, тоді побачимо, що з цього вийде.
— Я того ж дня найму собі рахівника!
— Але ж читати тобі все одно треба вміти.
— Тоді я оженюсь і доручу це дружині.
— Нічого ти, Бевзю, не зрозумів,— сказав я.— Директор добра тобі бажав, а ти і твій старий наплювали йому межи очі.
— Ото ще мені вчительський захисник вишукався!
— Тобі б тільки з усіх насміхатися, спочатку з Брехема, а тепер з мене. А ми ж хотіли тобі допомогти.
— Хочеш, я скажу, чого ти сьогодні такий?
— Ану кажи!
— Ти лютуєш, бо Носач не прийшов.
— Ану, ти! — визвіривсь Коротун.
— Кінчай! — підхопили інші.
Та я зачепив його за живе, бо він і його старий тільки й відбувалися отими кпинами, а я поцілив у самісіньку точку. Бачив я вже таких, як цей Бевзь. Одні — тупі, другі безтолоч, а треті — просто не хочуть учитись, як оце Бевзь, і шукають собі якогось виправдання, та всіх їх об’єднує те, що їм це неприємно. Дайте йому нап’ясти на голову шолом зі всілякими там клапанами, проводами і трубками, наче в кіно, і щоб одразу навчився грамоти, то він дякуватиме вам на колінах.
Отож усі були проти Бевзя, але він не здававсь.
— Я вам дещо розповім про нашого великого білого вождя: він бігає за одним портовим дівчиськом, за вітрогонкою, і знаєте, хто вона?.. Сестра Міка Келлі.
— Ти вже набрид мені,— сказав я.
— А-яй, ану заплач, Красунчику.
— Гаразд,— кинув я.— Коли ти сам напрошуєшся, то ходімо звідси на хвилинку.
— Ну й піду, і куртку скину.
Ми пішли, але Коротун сказав:
— Негоже зі своїми битися. Облиш його, Артуре.
— Гаразд, хай просить пробачення.
— А дзуськи,— мовив Бевзь.— Ні тепер, ні потім.
— Давайте пошукаємо десь тихого куточка,— запропонував я.
Ми рушили головною вулицею, але не пройшли і десяти кроків, як навперейми вибіг Носач.
— Привіт, хлопці! — гукнув він.
Ми оточили його, а він одразу помітив, що в нас щось не гаразд. Чого-чого, а кебети йому не бракувало.