— В чім річ?
— Бевзь із Артуром зчепилися.
— Що не поділили?
— Бевзь уже вкотре почав розповідати, як старий Брехем хотів навчити його грамоти, а Артур його присадив.
— Я цю побрехеньку чув уже років двісті тому,— сказав Носач.
— А ще він варнякав щось про тебе й сестру Міка Келлі,— докинув Коротун.
— Це вже діло моє, я не арештант.
— Чхати мені на вас,— коношився Бевзь.— Я все одно з нього кишки випущу!
— А, то он як! — сказав Носач.— Ти затіваєш чвари серед своїх і ще не хочеш нікого слухати... Геть від нас!
— Он як?
— Отак!
— Він загалом непоганий хлопець,— заступився я.
— Не лізь. Ми повинні триматись один одного. Битися можна тільки з чужими.
Але ж я перший почав,— не вгавав я.
— Годі. Не будемо більше сперечатись про це.
Ми залишили Бевзя посеред вулиці, а самі повернулися до кафе. Може, у мене м’яке серце, але мені було шкода його. Певно, через те, що в нього було таке нещасне лице, коли ми пішли. І я зрозумів, що навіть неписьменний дурень іноді почуває себе зовсім самотнім. Куди ж йому поткнутися? Ні портові, ні інші не приймуть його до себе, бо він дурень, а якби й прийняли, все одно з того нічого не вийшло б: де ж це бачено, щоб хтось та їздив до свого гурту трамваєм за чотири пенні! А в Старому місті, крім нас, були тільки малята, які бавились у гилки, класи або хованки. Отож, коли ми його вигнали, він опинився за бортом. Це навіть гірше, ніж вигнання з раю. Або, як співається в пісні: «Бебі, мені холодно тут».
Сиди цілими вечорами вдома та гиркайся з родичами, бо тобі хочеться дивитись дев’яту програму, а їм саме заманулося восьмої. А то тобі звелять: катай до крамниці на розі або полий двір, чи візьмуть та й спитають, коли ти востаннє мився. Розлючений до краю, ти підеш тинятися вулицями, а навколо жодного тобі привітного погляду; або сидиш у канаві й дивишся на голубів — це дуже приємно так собі, мимохіть, але страх яка нудота, коли доводиться гаяти на це цілий вечір. Авжеж, кажу вам, тут зрадієш, навіть коли який пришелепуватий заговорить до тебе.
Я знав, що іноді такий самітник починає водитися з дівчиною, на яку за інших обставин навіть і не глянув би. З нудьги вони обходять мебльові крамниці, а потім, дивись, уже й котять поперед себе коляску з лялею.
Як бачите, я всіляко намагався виправдати Бевзя, але Носачеві й іншим про це нічого не сказав. Та коли ми веселим гуртом умостилися поруч з музичним автоматом і взялися за молочні коктейлі, я побачив, що він зазирає в двері, мов той бездомний пес. Я штовхнув ліктем Носача. Він байдуже глянув туди і сказав:
— А ти не зважай.
Бевзя ніби й не помічали. Подивившись хвилин із двадцять на наш бенкет, паршива вівця підступила до стойки. Бевзь, може, і вважав себе невидимим, але Носач, як тільки кінчилася пластинка, не дав поставити іншої.
Серед цілковитої тиші пролунав його гнівний наказ:
— Геть звідсиі
— Кафе не твоє,— огризнувся Бевзь.— Я маю право тут робити що хочу.
— Сказано тобі — геть!
— А спробуй вижени...
— Облиш його, Носач,— обізвався господар, молочар Джо.
— Він бешкетує і лізе в бійку,— пояснив Носач.— За це я вигнав його. Але, видно, без бійки таки не обійдеться, коли він не хоче забратися по-доброму.
— Він залишиться, коли хоче,— сказав молочар Джо.— Тут я хазяїн.
— Як вам завгодно,— буркнув Носач.
— Слухай, а може, приймемо його назад,— запропонував я.
— Випробуєм востаннє,— підтримав мене Коротун.
Решта теж загомоніли, і Носач змушений був поступитися. Трохи помовчавши, він сказав:
— Гаразд, але щоб це було востаннє.
Бевзь одразу підскочив, закрутився дзигою і більше нікого не чіпав. Жодного слова не було сказано про сестру Міка Келлі, хоч кожен тільки про це й думав. За неї, звичайно, йому і перепало. Адже в нас через дівчат завжди якісь неприємності або суперечки, тому що наші хлопці їх категорично не приймають. Я бачив якось одну американську картину, там у ватагах повно дівчат, і весь час вони лапаються, то стоячи, то на ходу. А у нас — зась.
Це була важлива новина, адже Носач ніколи не зупинявся на півдорозі, і, виходить, щомиті могло статися нещастя. Лишалася одна надія: все ж таки вона сестра Міка, але, коли добре подумати, то це ще гірше. Коли хтось із хлопців починав ганяти за якимсь дівчиськом — це вже погано, а тут ще виходив такий несподіваний поворот, що й в’язи можна було скрутити. Мені кортіло глибше дізнатися про все, але я радніше вмер би, ніж запитав.
Годині о десятій вечора хлопці почали розходитись, і незабаром лишилися тільки ми з Носачем та ще Бевзь, який хотів віддячити за ласку. Мені навіть здавалося, що він ось-ось почне рюмсати із вдячності.