Він тиснув руку мені й Носачеві, присягався бути щирим другом, запевняв, що ми можемо покластися на нього, і, нарешті, запропонував піти з ним до рибної крамнички його батька і з’їсти по пакетику риби із смаженою картоплею. Та ми відмовились. Іншим разом, сказали йому, і він побіг, вистрибуючи з радощів.
А ми ще довго тинялися понад канавою, і, хоч погода стояла чудова, нам було сумно; не мали навіть що сказати один одному. Зрештою Носач запитав:
— Ти не поспішаєш, Артуре?
Я сказав, що мені нема куди поспішати, і ми сіли на землю. Він довго гриз стеблинку, мов та шкапа старого Нетлфолда, потім сказав.
— Чудно якось вийшло.
— Що?
— Братуха сохне за тією дочкою лахмітника, хоча ще тиждень тому я його за божевільного вважав. А може, я сам збожеволів, як ти гадаєш, Артуре?
— Кажуть, це з кожним буває,— відповів я.
— Вона працює пакувальницею: вкладає бляшанки з сардинами у великі картонні коробки. Підіймаю я ці коробки підвісним краном і раптом бачу її... Вона легенька, мов пір'їнка, на руках можна носити. І розмовляє тихо-тихо, а я терпіти не можу, коли галасують,— ти не ображайся, Артуре, це я про своїх сестер та свою стару, адже вони рибою торгують.
— Виходить, ти закохався?
— Та ні. Цього ще бракувало в моєму віці! Але чому б мені не погуляти вряди-годи з нею?
— Якщо вона цього захоче. Знаю я цих дівок. Вони тільки того й ждуть, щоб ти завжди стовбичив біля них. Не хочуть ні з ким ділитися.
— Вистачить з неї і двох разів на тиждень.
— А як же Мік?
— Він не дізнається.
— Йому це не сподобається. До того ж ти іншої віри.
— Та це ще так, несерйозно. Буду поки що триматись од нього подалі.
— Ти й не зчуєшся, як хтось натуркоче йому про тебе, і він оголосить тобі війну.
— То й що?
— Скличе свою ватагу, і вони зітруть тебе на порох. Я вже не кажу, що буде з нею.
— Малої він не зачепить!
— О, ще й як зачепить, і батьки теж дадуть їй перцю.
— Хай тільки спробують, я тоді й будинок їм спалю,— погрозив він.— Хай хто хоч пальцем її торкне...
Я зрозумів, що сперечатися з ним марно.
— Гаразд, друже, роби як знаєш. Але пильнуй.
Він дивився через канаву і обидва мости туди, де видніли дахи портового району; ветхі, перекошені хатини, які боязко тулилися до схилу; брудні, мощені бруківкою вулички; розвалені ганки, напівзруйновані сходи.
— Як її звуть?
— Тереза.
— Так це ж ім’я святої.
— А яка то свята?
— Не знаю. Якась доброчинна, одне слово, праведниця.
— Артуре...
— Слухаю.
— То ти вважаєш, що я закохався?
Тут не можна було відповісти прямо.
— Скажу тобі лиш одне: мабуть, у тій дівчині справді щось є, коли вона тебе так узяла за живе.
— Ти гадаєш? — задумано спитав він.
— Авжеж, я певен.
Я пішов, а він сидів і замріяно дивився в той бік — мабуть, чекав, коли в її вікні спалахне світло. І це Носач, шибайголова із шибайголів! Якщо є хтось там вищий над світом, то він, певно, навмисне влаштовує такі речі — задля сміху. Я тому так кажу, що саме в цей час ватага Келлі громила наш штаб, який був буквально за два кроки. Вони, очевидячки, стежили за Носачем і пішли туди в обхід. А може, перебігли канавою, і він їх не бачив. Все може бути. Адже Носач дивився в інший бік.
3
Так, скажу я вам, гарний був той вечір. Теплий, безвітряний, м’який і трохи сумний. Біля кожного парадного сиділи старі баби різних порід і літ, від сорока до дев’яноста, і розповідали анекдоти або обмінювалися плітками. Чоловіки стояли поруч, або сиділи, спустивши з плечей шлейки, курили і втішалися відпочинком. Раз по раз вибухав голосний сміх.
На розі нашої вулиці і шосе широкий тротуар, і там під старезним, уже майже безлистим каштаном, стоїть лава. Влітку це улюблене місце старих плетух, бо по шосе одна за одною сновигають машини, і, коли щось трапиться хоч би у дідька на рогах, вони все одно дізнаються про це не пізніш як за десять хвилин. Зараз там сиділа й моя стара з кількома сусідками, і я теж мусив сісти із ввічливості.
Вони, звичайно, відразу взялися до мене.
— О, молодий Ромео,— кинула місіс Троттер; їй уже під дев’яносто, і в неї така сила онуків, що по неділях, коли вся рідня приходить її провідати, їм доводиться обідати на задньому дворі.
— Щось ти пізно сьогодні, синку,— сказала моя стара.
— Сидів над річкою, милувався заходом сонця.
— З любкою, звичайно,— докинула місіс Теппіт і розсміялась; сміх той нагадував гикання старого осла.