— Він ще не гуляє з дівчатами, я добре знаю,— заперечила моя стара.
— Як не бачить око...
— Я теж колись думала, що наш Джо такий,— сказала бабуся Троттер.—Сидить, бувало, вдома, копирсається в приймачі. А одного разу прийшов увечері додому і бовк просто з порога: женюсь, та й годі...
— Це у них швидко робиться, будьте певні,— мовила місіс Теппіт.
У мене вистачило терпіння промовчати. Я знав, що їм дуже скоро обридне патякати про мене, тому й не зважав на те, але моя стара весь час не зводила з мене очей, і я мимоволі почував себе винним. Цим старим плетухам пальця в рот не клади. Вони таке знають, що іноді тільки очі вирячиш та подумаєш — може, я й справді таке вчинив, тільки забув про те?
— От хоча б Джек Смолмен,— вела далі бабуся Троттер.— Повернувся з в’язниці, й тієї ж ночі його спіймали на гарячому у взуттєвому відділі робітничої крамниці, а його спільники втекли фургоном. Не минуло доби, як повернувся, а вже й сам ускочив і дружину втягнув.
— Йому дали рік, а їй — дев’ять місяців,— докинула місіс Теппіт.
Усі, в тім числі й моя стара, знов вибухнули сміхом.
— Ото бідолашна,— провадила далі місіс Теппіт,— вона ж так хотіла, щоб усе було тихо-мирно. Пригадую, коли його посадили вперше, вона так побивалась!
— Я була, була при цьому, то був такий жах! — затріщала бабуся Троттер, киваючи головою, як китайський болванчик, і шамкаючи губами.
— Ми почали лаяти її, а вона налетіла на нас мов скажена.— «Гаразд,— каже,— зате він завжди був у мене чистий і охайний — жодного разу не бачила я його без комірця та краватки».
— А в неї ж чи то восьмеро, чи то дев’ятеро дітей,— зауважила бабуся Троттер.— Уявили б ви собі того її красеня — комірець на голій шиї та ще й краватка до нього...
І почалось... Коли хочете знати життя, відшукайте ту лаву під каштаном. Вам безплатно одкриють очі на божий світ. Тільки сховайтесь, щоб вас не побачили. Ці баби знають усіх в окрузі, а при чужому відверто говорити не будуть.
Нарешті ми пішли додому. Я ступав попереду швидкою ходою, бо в нас не заведено ходити з матерями, але вона наздогнала мене й торкнула за рукав; мене аж скорчило від думки, що вона хоче взяти мене під руку,— тому я зійшов убік і пропустив її наперед. А тут ще стара Теппіт каркала, як на біду:
— Тримай його, Пег, тримай! Бо і цей красень майне від тебе так, що й не зчуєшся!
Мати ніби вгадала, про що я подумав.
— Він був солдатом берегової охорони,— раптом мовила вона.
— Ти мені давно вже про це казала.
— Він був хороший чоловік. А говорити вмів — заслухаєшся. І служив добре, всю війну пройшов, був у Дюнкерку. Твій дідусь любив його. Я тоді працювала на фабриці.
— Еге ж, мамо,— сказав я, одступаючи від неї.
— Я знаю, ти часто про нього думаєш. Ми прожили з ним три місяці, а потім його кудись перевели. Він написав мені кілька листів. Потім листів довго не було, а коли не став посилати гроші, я написала йому на останню адресу, і мені відповіли, що він демобілізувався. То й що... Я теж маю гордість. Не хотіла нав’язуватись йому. До того ж у мене вистачало й свого клопоту — дідусь помирав, а ти... ти якраз тоді мав з’явитися на світ. Отож я й не стала його розшукувати, хоч і жилось мені дуже самотньо.
— Годі про це, прошу тебе, мамо,— сказав я, не знаючи, куди подітись.
— Бабуня Троттер нагадала мені про нього, роз’ятрила рану. Ти ніколи не покинеш мене в біді, правда ж, Артуре?
— Не бійся, я не втечу.
— Як самотньо мені було...
Ми зайшли в дім.
У Гаррі світилося. Він запитав:
— Це ти, Пег!
— Так, я. Тобі що — недобре?
— Та ні. Просто вирішив раніш лягти. Добраніч, люба.
— Добраніч, Гаррі.— Вона почала підійматися східцями, а потім раптом обернулась і сказала:— Завтра річниця нашого шлюбу, Артуре.
Я промовчав, і вона пішла далі. Мене охопило якесь невиразне хвилювання. Пішов у кухню, ввімкнув світло, набрав води в електричний чайник... Та коли мати спустилась, я вже оволодів собою.
— Ти, мамо, вирішуй сама.
— Я подумала, може, це буде тобі цікаво.
Вона простягнула мені газету. Там було оголошення про шлюб. Мабуть, боялась, що я вважатиму себе незаконнонародженим. Та в мене й гадки про це не було. Адже таке не сховаєш. Ми прожили тут усе життя, і вже давно знайшлася б якась «добра людина», котра не вміє тримати язика за зубами... Повертаючи їй газету, я сказав:
— Мені це ні до чого, мамо, але все одно дякую тобі... Ти чула, що я сказав перед цим?
— Н-не знаю... Потрібне розлучення, здійметься галас... Його, бідолаху, потягнуть до суду...