— Мені здається, ти досі ждеш його, мамо.
— Я навіть не можу згадати, який він, доки не гляну на тебе.
— Я не хочу втручатись у твої справи. Але у тебе має бути якесь життя. Йому ти нічим не зобов’язана. А мені все одно, можеш послати його к бісу і вийти заміж за Квартиранта...
— Правда? А я все думала, що ти щось маєш проти Гаррі.
— Гаррі не втік би від тебе.
— Звичайно. Але знаєш, Артуре, мені чомусь завжди здавалось, що він знову ввійде в оці двері.
— Даремно.
Проте я й сам чомусь хотів, щоб він таки зайшов. Просто хотілось побачити його обличчя, запам'ятати і зберегти на все життя. Бо так мені ніби чогось не вистачало. Я розумів, що коли б він прийшов, це так не минулося б,— я, мабуть, ударив би його за все, що він заподіяв моїй матері. Звичайно, він може виявитись приємним типом і навіть сподобатись мені. Або ж я зненавиджу його з першого погляду. І все ж мені хотілось побачити його. Ось про що я міркував, а моя стара думала про своє — про те, який гамір зчиниться, якщо вона зажадає розлучення. Видно було, що вона страшенно боїться цього і, мабуть, завжди боялась. Такі-бо вже прості люди: ми ліпше все життя ходитимем у ярмі, аніж звернемося до суду.
І ще одне я збагнув, коли ліг і довго перевертався з боку на бік. Хоч ми, здається, й поховали його, але я чогось сподівався, що він усе-таки прийде.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
1
Коли я прокинувся вранці, у роті в мене було наче в помийниці — від усіх отих молочних коктейлів та іншої гидоти, до того ж уночі я ще підсмажив собі яєчню з шинкою. Я, звичайно, встав не з тієї ноги і цілий день почував огиду до себе. Бачили б ви, як я, сонний, крутив педалі, беручись на схил, а потім, на дільниці все шукав якогось закутка, щоб поспати. Був до того зморений, що клював носом, навіть кидаючи лопатою пісок.
Спроггет помітив це й весь час вертівся біля мене. Його основним обов’язком було виписувати в сараї подорожні листи водіям, а тут його, як на гріх, потягло на повітря. Не встигав я стулити повіки, як він уже будив мене. Погукував здаля. Нарешті я огризнувся. Тоді він підійшов.
— Що ти сказав?
— Те, що чули.
— Спати треба вдома.
— Звичайно, коли б гроші мені так легко діставалися, як вам!
— Ну гаразд, іди підмети в сараї, там дихати не можна від кислого чаю та цвілих шкоринок.
— Вам не доводиться їх гризти.
— Ти менше розмовляй, а більше роби.
— А як же Флек?
— Упорається й сам. Коли тебе це так турбує, швидше повертайся та допохможеш йому.
Я почав підмітати, але він знову прискіпався до мене.
— Хіба я велів тобі підмітати?
— Ви що, жартуєте?
— Треба спершу винести стіл і все інше, я хочу, щоб тут ніякого мотлоху не зосталося.
— А ви ж зостанетесь!
— Берись до роботи та, гляди мені, ворушись! — гримнув він.
— Я б краще впорався без деяких блазнів,— шпигонув я. Мені й невтямки було, що він навмисно мене роздрочує.
Я зайшов у сарай, підняв важкий молоток і пошпурив його позад себе, не обертаючись. Молоток влучив Спроггету в коліно. Той ревонув не своїм голосом.
Заспокоївшись, він твердо сказав, трохи відступивши назад, бо я ще аж кипів:
— Ти мені в печінках сидиш. Ось зачекай, прийде твій дядечко, я йому про все розкажу.
— Ну й кажіть,— огризнувсь я.— Та хай він найме вам прибиральника.
Коли прибув паша, я вже стояв біля дробарки. Порадившись із Спроггетом, він гукнув:
— Артуре!
Я спроквола озвався:
— Чого?
— Иди сюди, коли кличуть.
Я підійшов. Спроггет підпирав двері, а дядько Джордж сидів за столом, немов президент Сполучених Штатів у той момент, коли гігантський метеорит щойно зрівняв із землею Нью-Йорк і ось-ось має досягти Білого дому.
— Що у вас тут вийшло із Спроггетом?
— Хай не прискіпується до мене, то я, може, йому й забуду.
— От бачите! — сказав Спроггет.
— Чому ти не поважаєш старших?
— Я ж вам кажу: він чіпляється до мене.
— Він зобов’язаний стежити за роботою. Ти мене засмучуєш, Артуре. Я стільки зробив, щоб влаштувати тебе сюди, а ти отак себе поводиш. Якщо це повториться, доведеться сказати босові.
— Дядечку Джордже, я ж працюю на совість.
— А от він про тебе іншої думки, чи не так, Семе?
— Ледар, яких світ не бачив: дивно, як він досі собі в’язи не скрутив,— спить просто на ходу.
— А ви брехун і наклепник!
— Ще одне слово, і ти вилетиш звідси!
— Годі вам, замовкніть,— наказав дядечко Джордж, і я зрозумів, чому він вислужився до начальника. Ми замовкли й обидва раділи з цього.— Коли мене тут нема, командує Сем. Він досвідчений заводій і завжди знає, кого і як треба приструнити. Це його обов’язок, і я його підтримую.