— Якщо він лаятиме мене за діло, я йому й слова не скажу.
— Ще молоко на губах, а й собі пнеться в начальники,— підколов Спроггет.
— Я теж зумів би виписувати подорожні,— одказав я.— Сюди-туди...
— Ти на що це натякаєш? — визвірився дядько.
— Я кажу тільки: сюди-туди.
— Перестань молоти дурниці та йди працюй, а ні — то миттю вилетиш звідси!
Я й пішов собі — побачив, що розмовляти з ним марно. До того ж постріл було зроблено. І зробив я його, завважте, навмання. Старий Флек розповідав мені щось про легкі заробітки — фірма наймає ваговози, а начальник дільниці вже сам домовляється про все інше з підрядчиком. Скажімо, сходяться на п’ятнадцяти шилінгах за годину, на шилінг більше, ніж належить; і начальник має з цього чималий зиск. Працює собі десяток машин по вісім годин на день, і шилінги так і течуть дзюрком, треба тільки добре ховатись, коли береш ті гроші... І хоч старий Флек про наших ні слова не казав, я зрозумів, що Спроггет потрібен дядькові лише для того, щоб контролювати водіїв, коли його нема.
Отож я й кажу, що то був постріл навмання, але мені здавалося, що я влучу в ціль і виграю на цьому. Проте вийшло, що я промахнувся і нічого не виграв. І саме тому, що це була правда. Досить було мені заїкнутися про ті подорожні, і кар’єрі моїй настав кінець. Я не вмію читати чужі думки, та вони відразу урвали розмову і не на жарт захвилювались.
Може, не треба було мені цього казати. У всякому разі, вже через п’ять хвилин я зрозумів свою помилку.
І річ не лише в тім, що вони займалися шахрайством (Спроггет водився із справжніми бандитами), а в тім, що не можна наступати на руку, яка тягнеться до грошей. Я не збирався доносити на них, але ж вони цього не знали, і тому їм треба було будь-що спекатися мене.
Почалося з того, що один робітник, який ніколи не розмовляв зі мною, відвів мене вбік і пригостив сигаретою. Його звали Джордж Стефенсон. Коли б він був справжній Стефенсон, то не бачити б нам паровоза ні тоді, ні тепер. Здебільшого він дуже втомлювавсь і не любив розмов. А тепер ось поліз до мене із своїм співчуттям.
— Я чув, як ти дав прикурити старому Семові. Його давно час витурити звідси.
— От і витурюй, а я подивлюсь.
— Він — хитрий лис. А що сказав начальник?
— Що Сем правий, а я винен.
— Вони стоять горою один за одного. Ворон воронові очей не виклює.
— А що ж їх так єднає?
— Подумай сам.— І він підморгнув.
— Слухай,— розсердився я.— Мені гидкий цей Спроггет, тим більше, що через нього мені влетіло. Але дядечко Джордж не такий, щоб займатися темними справами.
— А хто говорить про темні справи? — злякався він.— Ач, який ти жвавий. Я тільки кажу, що вони вчинили з тобою не по совісті.
— Дякую,— сказав я.— Але не смій говорити погано про мого дядечка, цього я не потерплю.
— Ти мене зовсім не так зрозумів,— почав виправдуватись він.— Твій дядечко чесна людина. Він знає своє діло й добре ставиться до робітників. От тільки Спроггет підводить його...
— Ти маєш якусь рацію,— сказав я.— У нього завжди одної клепки не вистачало.
— Виходить, він просто придурок?
— Ну, це вже перебільшення,— сказав я.— Бо, крім тієї, якої не вистачає, у нього жодної нема.
Ми надималися, мов пара биндюгів, що тягнуть пивний фургон, і, хоч він аж кректав од натуги, я все-таки, здається, взяв гору. «Чого він хоче?» — весь час крутилось у мене в голові. По-моєму, він так старався заради якоїсь жалюгідної пінти пива. І він задовольниться нею, бо аж надто дурний, щоб загрібати щось суттєвіше, але в душі у нього все ж муляє, що його обійшли. Я зрозумів це, коли він зловтішно розреготався на мій заяложений дотеп щодо клепки. Бо сміх той був очевидячки щирий.
Він, звичайно, переказав дядькові Джорджу нашу розмову, і я дістав перепочинок. Та ненадовго. В цьому я пересвідчився, коли наступного тижня на дільниці з’явився новачок. Він був нікому не потрібен, і взяли його лише для всіляких важливих доручень, тобто таких, що їх не можна було довіряти мені.
2
Я завжди готовий битись, коли нема іншої ради, але скандалів терпіти не можу. Надто близько беру їх до серця і потім довго мучуся,— а що, як я був неправий? Коли обмірковую якийсь крок, у дев’яти випадках із десяти мене бентежить те, про що інший і думати не стане. Я стаю неуважний, втрачаю апетит. Тож не такий я вже пропащий, як декому здається.