У невеселому настрої, якого не розвіяли навіть обнови — блакитна сорочка й вузенька краватка в червону й чорну смужечку,— я прийшов у «Ріджент». Біля Дверей мене зустрів Коротун і повідомив, що хлопці у більярдній, а Носач іще не прийшов. І все ж я радий був бачити Коротуна — коли я бачу його, в мене завжди легше стає на душі. Та того вечора йому теж було не з медом: м’ясник, у якого він працював, закрив свою крамничку — вам це може здатися дивним, але річ у тому, що гроші на віскі він щедро брав з власної каси і геть прогорів.
— Де ж його тепер знайти роботу? — бідкався Коротун.— Доки й суднобудівні верфи позакривались. Навіть матросів на пором не треба...
— Іди на будівництво річного тунелю.
— Я боюся темряви.
— Тоді наймайся у торговий флот.
— Він же весь потонув — ти що, хіба не чув?
— Залишається допомога на безробіття.
— Я заборгував профспілкові внески.
— Не журися, щось придумаємо. Ану, ходім до сержанта.
І ми пішли. Сержант підмітав у своїй будці, біля якої він продає квитки, пише крейдою на дошці години, коли відчиняється його заклад, продає сигарети й солодощі і залюбки балакає з відвідувачами, що чекають своєї черги. Це невисокий на зріст, зовсім не схожий на військового чолов’яга, проте одна нога у нього дерев’яна і розповідати він уміє так, що заслухаєшся. Щодо цього він мастак.
— Чого похнюпилися, хлопці? — запитав він.
— Зараз розповім, дайте лишень десяток сигарет,— сказав я і, відкривши пачку, вибив щиглем три сигарети.
— То в чому ж річ? — знову спитав старий.
— Коротун лишився без роботи. Не знає, куди поткнутись.
— Шмаркач. Коли я був у його віці, люди стояли в черзі копати гробовиська; я безліч разів бачив, як дехто бився за те, щоб вивозити гній. Одного разу черга двічі обкрутилася навколо біржі праці.
— Вигадуєтеї — сказали ми.
— Загляньте в історичні книги, тоді повірите. Я навчався у школі й цілих два роки міг бути спокійним. Спитаєте, як батьки мене годували? А от як: старий мій влаштувався в похоронному бюро.
— І що ж він там робив?
— Що доведеться — або втішав родичів і дізнавався про суму страховки, або знімав мірку з покійника та обряджав його...
— А ви не могли з ним працювати?
— Він ледве справлявся, і мені часто доводилось кидати уроки та допомагати йому — адже там завжди спішна робота. Я звик до неї, але не до мерців — люблю поговорити з тим, кого обслуговую. Сміх, та й годі, але я все ж таки потрапив до похоронного бюро.
В армію мене взяли ще хлопчиськом. Служив спершу в Індії, потім опинився в Єгипті, нидів там, аж поки почалась війна, а закінчив службу в Італії. Отам важко було — спека, пилюга...
За три-чотири роки я бачив більше мерців, аніж мій старий за піввіку в своєму бюро.
— А потім ви все-таки знайшли роботу?
— На це пішло цілих двадцять років, та й то, якби не нога...
— Виходить, це ваша перша робота, коли не вважати служби в армії? — спитав Коротун.
— Атож. Школу я скінчив у шістнадцять років, потім півроку місця шукав. В останній раз намагався влаштуватись клерком при комітеті громадської допомоги. Мій дядько був членом комітету, та ще старий Келлі замовив словечко. Другий мій дядько був каноником, але він рекомендації мені не дав — не хочу, сказав ввергати свого небожа в безодню гріха. Я вже був домовився про все в комітеті, і мені сказали, що місце моє.
— Ну й що?
— У когось іншого знайшлися знайомства в парламенті.
— Зате в армії, певне, житуха була — й помирати не треба! — сказав Коротун.
— Іноді гірко доводилось, а іноді дещо перепадало. І тоді, можете бути певні, Джек Мінто не ловив гав.
— Це ви про дівчат?
— Їх не злічити, навіть коли б довелося лічити до самої смерті.
— І ви з усіма крутили любов?
— Якщо встигав.
— А як ви робили це, сержанте? Як вам удавалось? — спитав Коротун.
— Ти ще малий, тобі рано знати.
— Та розкажіть!
— Ну гаразд... Хай буде по-твоєму... Нічого особливого в цьому не було. Адже під час війни цих іноземок просто якась трясця трясла...
— Далі, сержанте!
— От хоча б італійки. Вони голодували. Такі були голодні, що не могли й пручатися. Я бачив, як у містах вздовж берега По мали успіх такі мерзенні пики, що на них у Гонконзі, Карачі або в Каїрі жодна пристойна дівчина й плюнути не схотіла б. Та найкраще було в Римі.
— А що було в Римі, сержанте?
— Там я почував себе як удома,— сказав старий і замислився.
— Розкажіть!
— Її звали Лючія.— Сержант показав жестом, яка вона була і тихо свиснув.— Шкіра біла, наче слонова кістка, а коси — чорніші за вороняче крило.