Тут і ми свиснули.
— Тільки не думайте, мені з нею нелегко довелося. Зате жіночка була — чудо. Вона жила сама, варила мені їсти, купувала вино, а проте...
— Що?..— Коротун аж ліг на прилавок.
— Тільки, бувало, поп’ємо кави, вона ніби панцир на себе зодягає... Торкнешся її, а вона мов кам’яна... Зазнав я лиха з тією дівчиною. А все ж любив її до нестями... А ось і Носач.
— Дайте десяток куцих,— сказав той.
— Привіт, Носач. Ось послухай, що розповідає сержант,— сказав я.
— Про те, як він підкорив Рим,— докинув Коротун.
— Послухаєм іншим разом, а тепер ходімо.
— Зажди хвилинку, Носач.
— Замовч, діло не терпить.
Такий уже був цей Носач. Для нього діло завжди було на першому місці.
Коротун пішов скликати хлопців, а Носач подався до дверей, кинувши на ходу.
— Ходім, Артуре.
Щоб підкреслити свою незалежність, я затримався.
— І у вас вийшло, сержанте?
Той підморгнув.
— Іншим разом розповім усе як на духу.
— А вийшло?
Він кивнув.
— Як?
Він глибокодумно глянув на мене і тільки й сказав:
— Ноги...
Носач чекав на мене внизу.
— Горить, чи що? — запитав я.
— Гірше.
І замовк. Коли всі зібралися, ми рушили в невідомому напрямку згідно з наказом у пакеті. Згадую про це і знову й знову пишаюся Носачем. Інший виклав би все одразу. А він хотів, щоб ми на власні очі побачили, і скоро дізнаєтесь чому. В нього були-таки задатки генерала, і він напевне став би ним у минулі часи, коли ще генералам не потрібна була освіта.
Ватага Келлі добре попрацювала. Все було потрощене й перебите — патефон, і пластинки, й наші ящики для сидіння, й Носачів стілець. Навіть двері зірвали з завісів та порубали столи. Чиста робота, нічого не скажеш.
— Один із ватаги Келлі похвалився своєму двоюрідному братові, а той одному моєму приятелеві, з яким ми працюємо,— пояснив Носач.— Та не в тім річ. Хочете помститися?
Всі були за.
— Тоді давайте спершу приберемо тут.
— Навіщо? — спитав якийсь нетерплячий.— Тут же нічого не лишилося.
— Це наш штаб чи ні?
— Щоб його знову розгромили? — озвався Бевзь.
— Вони сюди більше не поткнуться, ми відіб’ємо в них охоту.
— Що ж нас затримує? — спитав Коротун.
— Не гарячкуй. Ми доберемося до них, коли буде треба. Б’юсь об заклад, що зараз вони тільки цього й ждуть. Ну й нехай собі ждуть.
— Ми можемо їх і зараз потрусити,— сказав Бевзь.
— Авжеж. Але краще діяти напевне. Минулого разу Мік був із ножем, пам’ятаєте? Отож і ми озброїмось залізяками...
— З ножем я не піду,— сказав я.
— Ніхто не піде. А чим погана ніжка від стільця? Або велосипедний ланцюг. Чи що там потрапить під руку...
— Все одно я проти.
— Чому?
— Не до душі мені це.
— Ніхто тебе не силує. Не хочеш — не йди, мені начхати.
Він зиркнув на мене.
— Гаразд, я прийду.— Мені забракло рішучості відмовитись.— Де збираємось?
— В «Альбіоні». Після танців у «Рідженті» вони неодмінно прийдуть туди. Зайдемо, коли почнеться сеанс.
Ми з Коротуном сядемо в останньому ряду, а ви чекайте в бічному проході біля лівого запасного виходу. Та не ловіть гав. Під час перерви вдамо, ніби йдем по морозиво. Тоді вони нас неодмінно побачать...
— Ой, одмолотять вони нас! — застеріг Бевзь.
— Не встигнуть. Ми, як тільки побачимо їх, майнемо до виходу лівим проходом, нібито злякались.
— А вони, як побачать всіх нас, одразу й повернуть назад.
— Не побачать, бо ми погасимо світло. Я і Коротун кинемось до проходу, вони — за нами, а там ви насядете на них.
— Надто вже хитромудро,— зауважив Бевзь.
— Для тебе — можливо, а ти тримайся Артура, і все буде гаразд.
— Ото мені розумника знайшов — Артура!
— Артур молодець, еге ж, Артуре?
— Чесно битися я не відмовлюсь,— заявив я.— Але брати з собою всякі залізяки, по-моєму, не слід — ще справді приб’ємо когось...
— От дурень! — знов озвався Бевзь.
— У нього в мізинці більше розуму, аніж у твоїй макітрі,— сказав Носач.— Гаразд, Артуре, обійдемось кулаками і будемо молити бога, щоб Мік прийшов без ножа.— Він пильно глянув на мене.— Ну, то йдеш?
— Звичайно, йду,— відповів я.
— Тоді до діла...
Ми ретельно прибрали в штабі, потім скинулись по півдолара — всі, крім Коротуна, який був безробітний,— і доручили Бевзю збігати по рибу зі смаженою картоплею. Тим часом розпалили у горні вогонь. Сидячи біля нього, ми їли рибу з картоплею і запивали пивом. Усім було весело, і хлопці взялися розповідати всякі побрехеньки. Та я мовчав. У мене чогось душа не лежала до отієї бійки в «Альбіоні». Я ніби відчував, що добром вона не скінчиться, хоч би хто там переміг, чи то ми, чи вони. У мене весь час перед очима блискотів ніж. А тут ще ніяк не йшла з думки моя стара зі своїм Гаррі, чомусь ввижався батько, а найбільше не давав спокою отой клятий Спроггет — його хитрий лисячий писок збільшився в моїй уяві у кілька разів проти звичайного, і він гнався за мною, аж поки я став задихатися. Жирна риба з картоплею була не для мого шлунку, до того ж я видудлив зайвину пива. Мене нудило, і я одійшов у куток. Носач подався за мною.