— Ти що, боїшся, Артуре?
Я надто погано себе почував, щоб заперечувати йому, і лише похитав головою.
— Якщо ми хочемо перемогти, треба діяти рішуче,— сказав він.— Іншого вибору в нас немає.
— Я ж не проти — тільки без отих залізяк.
— Їх не буде,— запевнив він. Потім, трохи помовчавши, спитав: — Може, ти закохався, Артуре?
— Звідки ти взяв?
— Надто вже ти якийсь мовчазний — оце сидів біля вогню та про щось думав.
— Не народилася ще та дівчина,— сказав я. А сам пригадав Стеллу, та потім вирішив, що вона не годиться для справжнього кохання. «Легко зійшлися, легко й розійдемось»,— подумав я.
— Ти не зарікайся, от бачиш, як у мене вийшло.
— Знаю, від цього самі прикрощі. Ось і моя стара збирається заміж за Квартиранта. Навіть ні про що інше не думає, тільки про це, лиш одне її цікавить — як би розшукати мого старого.
Марна справа ділитися з кимось своїми клопотами. Носач тільки вдавав, що слухає, та кивав головою.
— Зустрінеш таку, як моя Тереза, тоді іншої заспіваєш,— сказав він.— Я такої зроду не бачив.
— А тут ще один негідник, десятник на нашій дільниці, Спроггет, життя мені не дає. Він стільки вже на мені їздив, що в мене мозолі на спині, хоч і в нього теж — на заду.
— Ага,— сказав він.— То набий йому пику, а роботу собі іншу знайдеш... Але послухай, я хочу розповісти тобі про Терезу — ото дівчисько, чорт забирай!.. Чуєш, Артуре, вона сподівається мене обкрутити.
— Цілком можливо,— погодився я.— Проте це не спинить її брата, якщо ми пустимо в хід залізяччя... А надумаєш одружитися з нею — нічого не вийде: у неї й віра інша, і родичі тебе не схочуть.
— Одружитися? — здивувався він.— Та я цього і в гадці не мав! Я просто хочу побавитись, друже.
— Тоді тебе жде добрячий прочухан.
— Слухай, ти мене не зрозумів — я не збираюся її чіпати.
— Все одно. Хай лише Мік дізнається.
— Не дізнається. Слухай, Артуре, у нас є де ховатися,— там, на березі, стоїть старе авто. В ньому ми й сидимо. Затишне місце.
— І що ж ви там робите?
— От, щоб я так жив, нічого такого... Розмовляємо, зрідка цілуємось, ото й тільки. Я й не підозрював, що здатен стільки говорити — ніяк не можу спинитися.
— Наш Квартирант теж ніяк не наговориться з моєю старою... Що мені з ними робити, Носач?
— Набий йому пику і витури геть. І якого дідька їм треба в їхні роки?
— їм гірше, аніж тобі.
— Твоя стара не дурна; вижени його, і вона скоро про нього забуде, ось побачиш.
— Вона закохана в нього,— сказав я і не став пояснювати, що, крім усього іншого, мені нема чого й думати подужати Квартиранта. Щоб перевести розмову, я запитав: — А як Креб?
— Той не на жарт закохався в дочку лахмітника. Зовсім здурів, навіть не від того, щоб женитися.
— Та ти що? Вона ж старша за нього років на десять.
— Більше — майже вдвічі.
— А ти звідки знаєш?
— Ми з ним спимо на одному ліжку. Я завжди знаю, коли він буває в неї, та до минулого тижня він усе мовчав. А потім приходить якось і будить мене. Заснути я вже не міг, бо він усе кректав. І раптом почав мене трясти. Сказав, що хоче поговорити. Думав, здивує мене! Раніше він усе жартував про якісь там гроші на цукерки. А тепер не хоче тих грошей, а вона примушує його брати.
— От навіжена!
— І він теж,— сказав Носач.— Так-так, він зовсім сказивсь од тієї баби, а їй хоч би що. Я кажу йому: «Та це ж добре, що вона тебе проганяє». А він, знаєш, що сказав? «Побув би ти,— каже,— в моїй шкурі!» А я йому на це: «У мене самого є дівчина, та хай би вона спробувала мене осідлати!» — Носач помовчав.— І знаєш, що він відповів? «Значить, то не справжня дівчина».
— Та ту лахмітницю вбити мало! — вигукнув я.
— Вона доскачеться,— буркнув Носач.
Ми глянули один на одного, і над нами ніби мигнула холодна блискавка. Обидва з радістю повернулись до вогню.
4
У старого Флека була улюблена приказка: «Чому бути, того не минути».