— Від долі не втечеш,— казав він.— Все визначено наперед. Лишається тільки кусати собі губи й терпіти.
А по-моєму, це казна-що. Хоч усе так склалося, наче оті кульки в підшипнику. Одне нанизувалось на одне. Коли б не бійка в «Альбіоні», то не було б у мене крові на рукаві, а якби не це, то наступного дня не висіла б моя доля на волосинці. Бо багато дечого на тій волосинці трималось.
Не подумайте нічого поганого про оту кров. Але тоді це щойно сталось, і я не знаходив собі місця. Кров означала межу, якої я не міг переступити. Це могло бути й моїм кінцем. Та вийшло навпаки — стало початком.
Моя стара одразу відчула недобре.
— Чого це ти старі штани напнув? — спитала вона.
— Не хочу бруднити нові.
— Ти ж у суботу завжди чепуришся.
— Сьогодні ми нікуди не підемо, хіба що в кіно. А в темряві хто там що побачить...
— Все одно треба бути охайним.
— Ти б уже казала щось одне: минулого разу ти гудила мої твидові штани і яскраву сорочку.
— Ти вбрався у це лахміття, бо йдеш пиячити і віятися хтозна-де.
— Облиш мене, мамо.
— Ні, не облишу, я не пущу тебе.
— Ти чи, може, ще хтось?
Це вже було занадто. Стара вийшла з кімнати, і не важко було вгадати, що вона затіває.
— Годі, мамо,— сказав я, коли вона повернулась.— Я весь день ганяв на велосипеді і втомився, як віл. Неохота перевдягатись, ото й тільки.
— Ось що, хлопче,— сказала вона,— в тебе на обличчі нічого не написано, і я не можу читати на ньому, як у книзі. Але я знаю твої витівки. Ти нічого не робиш без причини.
— Клянусь тобі, мамо, мені просто ліньки перевдягатись.
— Знаю, ви з отим Керроном і з іншими знову щось затіваєте.
— Кажу ж тобі, мамо: ми йдемо в кіно, а потім, можливо, поїмо десь риби зі смаженою картоплею.
— І все?
Я весь напружився і глянув їй прямо у вічі. Це було нелегко, але інакше я підвів би товаришів.
— І все, мамо.
Вона сіла в крісло-гойдалку, перебираючи в’язку ключів.
— Це правда? — Я кивнув.— Відповідай, коли тебе питають.
— Правда.
Не дивлячись на мене, вона брязнула ключами об підлогу.
— Ось,— сказала вона.— Ти вже дорослий! З тебе нічого не виб’єш. Візьми ключі.
— Кажу ж тобі, мамо...
— Я певна, що ти брешеш.
Я підняв ключі. Мені хотілось викласти їй усе. Хотілось пояснити, що в мене душа не лежить до таких справ, але я мусив іти. Може, це жалюгідно звучить, але замисліться на хвилинку. Яка різниця між старим Флеком на «висоті 60» або моїм старим, котрий чекав у Дюнкерку на корабель, і малим Артуром, що йде на бійку в «Альбіон»? Ніякої. Я змушений був іти, хоч мені цього, може, ще менше хотілось, аніж їм. Але я йшов разом з товаришами.
Я змушений був іти. В цьому розумінні старий Флек має рацію: чому бути, того не минути. Коли ти весь час із товаришами, доводиться іноді й битися разом із ними. А ні — то бути одному. Плати свою частку — і край.
5
Тієї суботи невдачі почалися ще зранку. Працюючи біля дробарки, я весь час думав про бійку — і сталася неприємність. Не дивлячись на покажчик, я спорожнив бункер, і, коли старий Флек сказав: «Ти щось сьогодні поспішаєш, Артуре»,— я йому нагрубив.
— Хто працює, ви чи я? — буркнув я і погнав ківш до змішувача. Спроггет усе те бачив і одразу ж підбіг до нас.
— Який дурень усе це вивалив? — спитав він, розтираючи масу між пальцями.— Хіба ви не знаєте інструкції?
— Ми робимо за наукою,— огризнувсь я.
— Прибери це! Ні к бісу не годиться,— наказав він хлопчині, що стояв на скрепері. А повернувшись до мене, додав: — Як і той, хто це зробив.
Старий Флек підійшов до машини, щоб засипати нову дозу. Зчинився галас, адже то був короткий день, а діло затрималось на цілих півгодини. Та ще гидкіше було дивитись, як Спроггет із дядьком Джорджем розглядали брак, а потім дядько Джордж повернувся до мене й похитав головою. До того ж я розумів, що цього разу ніхто до мене не прискіпується, я сам був з головою винен, і через мене терпіло двадцять чоловік.
Вони працювали, мов каторжні, та все одно закінчили на цілу годину пізніше, і це аж ніяк не поліпшило їм настрою, бо заробили всього-на-всього по кілька шилінгів, хоч мало не падали з утоми. Одначе встигнути на матч іще могли. Перший матч сезону — його приємно дивитися після легкої суботньої зміни. А я зіпсував їм усе. Спроггет, звичайно, постарався, щоб вони дізналися про це, хоч і без того всі були сердиті. Навіть старому Флекові перепало.
Коли ми збирали інструмент, Спроггет підійшов до нас.
— Ось що, Джордже, від завтра ти сам робитимеш усю складну роботу. А хлопчисько хай собі спить: уві сні він нічого не зіпсує.