Отож я геть оскандалився — такий висновок зробив Спроггет, мої товариші й одноголосно вирішив я сам. День був хмарний, душний. До самого вечора я ганяв на велосипеді, низько зігнувшись над рулем та здіймаючи вітер. Але й це мене не заспокоїло. Я ніби їздив по дну величезної мідної печі, й мені чомусь здавалося, що коли я виїду на прибережне шосе, то там уже буде кінець світу. Я сів на скелю і став прислухатись до гомону на пляжі. Там було тисяч зо дві дітей, всі вони плакали, і я й сам мало не захлипав. Назад їхав рівно двадцять дві хвилини. До бійки лишалося ще чотири години.
Сідай за столик,— мовив сержант.— Місто сьогодні наче вимерло, за цілий день ні душі.
— Спекота,— сказав я.
— Перед грозою,— пояснив він.
— Аби хоч трохи відпустило. Може, вип’ємо пивця, сержанте?
Ми випили по пляшці прямо з шийки. Пиво було тепле, і мої гроші пропали нізащо.
— Мені все набридло, сержанте.
— Скільки років не чув уже цього слова, а за моєї молодості, коли людині все набридало, ніхто й уваги не звертав, таким це було звичайним явищем.
— Ось і зі мною так.
— Що ти! У тебе ще все попереду.
— Всі тільки й твердять про життя, сержанте. А що воно за штука? Що воно кому дає? — І я глянув на його дерев’яну ногу, простягнуту на табуретці.
— Мені могло б бути й гірше. Багатьом випала гірша доля,— заявив він.— Поранені валялися просто на землі, волали, кликали на поміч, а ми навіть не могли до них дістатись. Мені пощастило — я вцілів. А потім автомобільна катастрофа в Римі — і я опритомнів уже без ноги.
— Ви якось розповідали про Рим — про одну дівчину...
— Еге ж,— мовив він,— про дівчину.
— І щось там натякали про її ноги...
— Про ноги? Смішно навіть, але тоді мені було не до сміху. Я тобі розповім. Вона мало з розуму мене не звела.
— Ота дівчина?
— Хіба ти знаєш щось про дівчат? Тільки того й вмієш, що провести якусь шмаркачку після танців та притиснути її десь у темному закутку. Ні, ти ще нічого не тямиш.
— Пробачте, сержанте,— муркнув я.— Досвід у мене, звісно, невеликий...
Іноді я хвацько вмію брехати.
— Де вже тобі...— посміхнувся він.
— То що ж про ноги?
— Ти ще малий, не слід би тобі й розказувати.— Та спогади вже полонили його.— Солдата теж треба розуміти. Багато років не був дома, весь час у походах, а скрізь самі тобі продажні шкури.
— Повії?
— Авантюристки. А це те саме, що тепле пиво — його однаково чи пити, чи в канаву вилити... Жінки, про яких ти мрієш, не для тебе, ясно? Інакше ти б і сам не схотів їх.
— Розумію,— озвався я.
— Брешеш. Тобі цього не зрозуміти: болю від ран і туги за жінкою. Це неможливо так просто уявити. Взяти хоча б Лючію,— я витратив на неї цілий мільйон, а то може й два мільйони лір, хоч вона нічого не просила й завжди казала мені, що я даремно це роблю. Добувся до джерела, а напитись не можу — немає води... Зрештою я зовсім очманів, ходив немов сновида. Кажу їй, бувало: «Скинь туфлі, Лючія міо». Вона так позирала на мене, що в мене аж очі на лоба лізли, а коли скидала туфлі, я плескав у долоні, бо італійською мовою висловити своє захоплення не міг. У неї були чудові ніжки. Очей не відведеш! Я часто гладив їх, а вона гладила мене по голові. Одного разу я їх поцілував — спершу одну, потім другу.
— А потім що?
— Ну, гладив я ті ніжки, аж поки не знемігся, а вона й зовсім втратила голову. І ось одного разу дала собі волю. Схопила туфельку і відлупцювала нею мене, вигукуючи щось своєю мовою...
— Що ж вона вигукувала?
— Багато. Всього не пригадаєш. Та останнє слово засіло у мене в голові: «Я не жінка!» Хоч вона таки була жінка, та ще й яка! — Його очі втупились у простір.— Тієї ночі я напився з джерела. І одна ця ніч примусила мене забути все на світі.
— Ви одружилися б з нею?
— Ну, звісно, якби вона погодилась. Та другого дня я наче вві сні правив штабною машиною, де було повно всіляких начальників, і, коли намагався випередити ваговоз, лишився без ноги, а Лючія без нічого...
Я часто думаю про це. Переконую себе, що, коли б довелося вибирати — ногу чи Лючію, я все-таки, мабуть, вибрав би ногу... Хоч іноді мене мучить думка, що я міг би й не зустрітися з Лючією, а ногу або й життя однаково втратити...
— Все це дурниці,— сказав я.
— Нехай дурниці. А все ж послухай моєї ради — якщо у джерелі є вода, напийся, щоб потім не шкодувати.— Він глянув мені в обличчя і раптом усе зрозумів. У всякому разі засміявся, вхопив мене за плече і сумно сказав: — Ти вже даруй, але якби ти міг побачити своє обличчя...