— Ти, я бачу, влаштувався з усіма вигодами.
Я пробурмотів якесь вибачення, та це не допомогло.
— Скільки разів я казала тобі, щоб ти не курив у кімнаті.— Мені довелось погасити недокурок і вкинути в пантофлю. Стара тим часом дедалі дужче розпалялась: — До речі, тут у газеті е дещо цікаве для тебе.
На першій сторінці впадав в очі заголовок великої статті: «Бійка двох молодіжних ватаг у кінотеатрі» — певно, тому малому стало погано, і його відвезли до лікарні. А там уже кореспондент випитав у нього все. Наводились також свідчення очевидців, аж надто перебільшені. Виходило, що це був вечір справжніх жахів: десятки юних злочинців билися навкулачки, виблискували ножі, брязкотіли велосипедні ланцюги, дзенькали пляшки.
— Ти, звичайно, теж був там — я одразу це зрозуміла, коли ти надягнув старий костюм.
Я мовчав. Хоч би малий не виказав нас, а то в першу-ліпшу мить жди гостей. Я позирнув на годинник — одинадцята. Коли б він признався, полісмени були б уже тут — чи, може, мене лишили наостанок?
— Чого мовчиш, наче тобі заціпило? Ось тут, на піджаку, доказ.
Я почав:
— Не бійся, мамо...
Та вона вже кипіла.
— Чого доброго, ще поліція з’явиться! Що тоді скажуть сусіди?
— Тут усе перебільшено,— заперечив я, тицьнувши пальцем у газету.
— Судячи з плям на твоєму піджаку — анітрохи! — вигукнула вона.
Що було робити? Не міг же я признатись їй, що мій найкращий друг витер об мене ножа,— це тільки піддало б жару.
— Годі! — заявила вона.— Тепер я візьмусь за тебе. Від сьогодні ти без мене — ані кроку.
Цього я вже стерпіти не міг. У нас в Старому місті свої закони. Жоден із хлопців, яким минуло дванадцять, не вийде на вулицю зі своїми предками,— хіба тільки щоб купити собі якусь одіж. Але і в цьому разі домовляються з матір’ю і їдуть до магазину в іншому автобусі. З дівчиною можна ходити тільки тоді, коли залицяєшся до неї; після медового місяця вона ходить сама, а чоловік — з одруженим товаришем такого ж віку.
Я знав таких, які возили дитячу коляску, а потім усе життя шкодували. Ось чому я одразу став дибки.
— Цьому не бувати!
Моя стара глянула на мене й підійшла до шафи. Вийняла звідти всі три пари моїх штанів і джинси.
— Що ж, тоді лежатимеш цілий день у ліжку.
— Ти не смієш тримати мене під замком!
— Побачимо,— сказала вона і вийшла.
Так я лишився без штанів. Іншим разом я не стерпів би цього, але, діставши важкий нокаут і вирішивши почати життя заново, не захотів з нею воювати. Усе найкраще в мені зазнало кривди, виправдатись перед матір’ю я не міг, отож сидів без штанів і знову думав про релігію і страшенно хотів побачити Дороті. До того ж у мене все аж переверталося всередині, і я обливався холодним потом від самої думки про поліцію.
А тут ще, як на гріх, кінчилися сигарети. Я викурив останню, вигріб із кутка недокурки й пошкодував, що так неощадливо їх гасив — усі вони геть розлізлися. І все ж я викурив їх один за одним, а потім почав думати, як добре було б мати зо два десятки сигарет, і зрештою остаточно розлютився.
Я вийшов на сходи й почав кричати. В будинку стояла така тиша, що чути було, як стара чистить картоплю. Та вона вперто мовчала. Я почував себе так самотньо, наче дух, якого не пускають на спіритичний сеанс. Вернувшись до себе, сів і задумався. Якби в мене було два десятки сигарет, життя здавалося б терпимим. Хоч і курити не так то вже й хотілось. Мені потрібно було лише відчути, що вони в мене є. Я подумав, що треба покинути курити, й спустився вниз у самих трусах.
— Це непристойно,— сказала стара.
— Чхати мені на пристойність. У мене курива нема, давай вийдемо та купимо сигарет.
— То ти згоден на мої умови?
— Через тебе з мене сміятиметься все місто.
— Ото ще мені біда! Краще бути посміховиськом, аніж арештантом. Я все вже перепробувала. Годі! Якщо тобі не можна довіряти, то буде так, як я хочу.
Господи, поглянь на кого ти схожий, скоро й труси загубиш...
— Мені це набридло,— заявив я.— Доки ти будеш поводитись зі мною, як з маленьким? Я маю право...
— Я теж маю право, хай тобі чорт,— сказала вона, вимахуючи ножем перед самим моїм носом.— Годі тобі командувати в моєму домі. Ще й вісімнадцяти нема, а вже не дає мені рота розкрити. Пхає свого носа між Гаррі і мною, а чого? Бо егоїст і не хоче нікого й нічого знати, крім себе та своїх бісових примх. Але тепер цьому край!
— Можеш лизатись із своїм любчиком скільки завгодно!— вигукнув я.— Мені потрібна лише паршива пачка сигарет. Хто тобі заважає? Роби що хочеш, тільки купи мені сигарет.