— Без мене ти не вийдеш,— повторила вона.
Мої штани лежали на столі, і мені так і кортіло вхопити їх — завжди я роблю дурниці!
— Зараз же поклади! — наказала стара. Та я вперто пхав ногу в холошу.— А, то ти так! — вигукнула вона й дала мені добрячого ляпаса.
Ледве прочумавшись, я дав їй здачі... Диво, чого тільки не побачиш за якусь частку секунди! Я побачив перед собою лагідне личко Дороті. Вона ніби дивилась на цю картину. Але не це змусило мене прохати пробачення, а думка, що всі мої благочесні наміри пропали через якусь там паршиву пачку сигарет.
Мати сиділа на стільці із страдницьким виразом обличчя, а я все бурмотів: «Пробач мені... я ненароком»,— та це не допомагало. Нарешті вона заявила:
— Ти б пошукав собі десь кімнату, бо я більше не можу терпіти цих сварок і мучитись кожного разу, коли ти йдеш із дому.
— Слухай, мамо, ти сама винна — от слово честі. Я ладен був відтяти собі руку, коли підняв її... Якби ти тільки довіряла мені... Тоді я, може б, сам вирішив, як бути далі...
— Ну що ж, вирішуй,— сказала вона і заплакала.— Іди собі, і хай усьому буде край. Я розумію: коли б я правильно тебе виховувала, ти був би інший. Сама винна — погана з мене мати.
— Ти в мене чудова! — вигукнув я. Хотів ще додати, що кращої за неї немає, що вона мучиться, працює не покладаючи рук, що вона створила для мене дім, який я ціную, хоч і живу в ньому, наче в готелі. Та оті кляті звичаї вулиці стали мені на перешкоді. А можливо, й побоювання, що вона подумає, ніби я підлещуюсь, аби все-таки домогтися свого. Шпурнувши штани, я дав задній хід, так би мовити, наступаючи собі на п’яти.
Через п’ять хвилин вона кудись пішла.
Через десять — повернулась, прийшла нагору зі всіма моїми штаньми, поклала їх на ліжко й кинула мені пачку сигарет. Розсудіть самі: що подієш з такою жінкою?
— Мамо,— озвався я.— Куди б ти хотіла піти сьогодні погуляти?
Вона стояла до мене спиною.
— Не знаю. Ти про мене не турбуйся.
— Ходімо в парк на виставку... послухаєм оркестр...
— Люблю гарний оркестр,— мовила вона глухим голосом, і я зрозумів, що ми помирились. Але скажу по щирості: обоє ми були диваки, яких світ не бачив.
З
Прогулянка в парку була для мене подвійною мукою. Першу причину ви вже знаєте, а друга полягала в тому, що я терпіти не можу оркестрів. Вони мене анітрохи не хвилюють, це факт. Коли Гаррі й моя стара були дітьми, сяєво труб ще збуджувало людей, бо тоді джаз приїздив із Канзас-Сіті, Чікаго, Нового Орлеана, а тепер в Англії вже стільки розвелося отих доморослих Хемфрі та Крісів Барберів, що аж нудить од них; навіть у нашому містечку є щось сім або вісім джазів. Свого стилю у них чортма — краплями допотопного стилю вони розбавляють цілі галони «Гірської діви», «Красуні з Нью-Йорка» та іншої гримотні. У старих духових оркестрів була велика перевага — без них не обходились ні процесії, ні похорони, ні паради, ані гуляння в парках, що дуже багато важило до появи телебачення. Тому мою стару вони ще так-сяк хвилювали. А мене — ні. Для мене все почалося ще того разу, коли мені було вісім або дев’ять років, і я, сидячи на східцях підвалу, слухав, як місцевий джаз пиляв у традиційній манері «Тигровий килим», «Бейзїн-стріт» і таке інше; ці спогади в мене поєднуються з величезним натовпом безтурботних людей, які веселилися до знемоги.
Отож — чавунна естрада, обгороджена живоплотом, корзини герані, сотні людей, які поприходили зі своїми стільцями й розсілися напроти музикантів, для мене справжнє пекло. Того дня вони пропиляли всю свою програму, окрім «Вільгельма Телля». Оркестр був військовий. Керував ним самовпевнений опецьок, і вони слухались його, як бога,— можна було подумати, що за найменшу похибку він усіх їх повбиває. Я вирвав сторінку з книжки, яку взяв із собою Гаррі, прикрився од сонця й задрімав.
Гаррі я запросив із благородства: коли зайшла мова про наш похід, він позіхнув і заявив, що це, звісно, цікаво, але він, мабуть, краще побуде вдома — поспить, а потім вип’є пляшечку пива й закусить йоркширським пудингом. Тоді я сказав:
— Ходім з нами, гуртом веселіше буде.
Мою стару мало грець не вхопив.
— Ви і вдвох не будете нудьгувати,— відказав Квартирант.— А мені важко під старість відмовлятись од своїх звичок.
Але я бачив, що йому хочеться піти.
— Ходім, послухаємо ще раз «Аве Марія»,— запропонував я, хоч моя стара вже навіть дихати перестала.
Гаррі глянув на неї.
— Як ти гадаєш, може, піти?..
— Тобі не завадить трохи розвіятись,— сказала вона.