Отож він пішов, і я не криюся, що покликав його не стільки із співчуття, а щоб було кому супроводити мою стару, коли я схочу кудись відійти. Навіть дивно, якою доброю стає людина, коли в неї тягар упаде з душі. Розумієте, я боявся, що Род викаже нас. Помирившись уранці з моєю старою, я поніс газети до себе нагору і взявся вивчати, що діється в світі.
Я дізнався, які знаменитості втекли з шикарними дівулями і куди. Порівняв дані про дозвілля молоді в різних містах і довго реготав, коли читав перебільшений звіт про те, що трапилось у нас. Потім ішли повідомлення про звитяги приватних детективів, грабунки та згвалтування, а також про те, що побачив якийсь телепень, коли підкрався з детективом під своє вікно. Хіба ж це новини! Старе все як світ...
Годині о дванадцятій мене відволік свист, хоч я й не ворухнувся, добре знаючи, що то свистить Носач.
Та він ніяк не хотів відчепитися, і я зрештою одчинив вікно та висунувся з газетою в руці, даючи зрозуміти, що зайнятий. Він стояв, задерши голову та заклавши два пальці в рот, щоб свиснути ще раз.
— Катай звідси, синку,— порадив я.
Він згорнув руки на грудях і запитав:
— Це ти мені? Чуєш, Артуре, у мене добрі новини.
— З мене вже досить твоїх вчорашніх недобрих жартів.
— Твоя стара винюхала щось і замкнула тебе?
— Вона мало не збожеволіла, коли побачила мій рукав.
— Все це дурниці. Чуєш, Род нікого не виказав — мовчав як риба.
— Виказав чи не виказав — мені все одно, я вам більше не товариш.
— Та ти що? Ми ж домовлялися бути разом до кінця.
— Я ж просив тебе, щоб не було ножів.
— Ну, то приходь і скажи це всім.
— Не можу, я зайнятий.
Він махнув рукою і пішов геть.
— Гаразд, ще побачимось,— кинув через плече.
У мене просто мов гора з плеч звалилася, коли я почув, що оті молодчики з кам’яними обличчями не прийдуть по мене. Отже, я втішався концертом, як тільки міг. Дрімав на сонечку, а воно, пробиваючись крізь листя дерев, огортало мій сон рожевою пеленою.
Під час п’ятого чи шостого номера моя стара раптом вхопила мене за коліно..
— Господи, це він, АртуреІ
Я здригнувся, ледь уторопав, де я, і запитав:
— Хто — він?
Та хіба ж можна було добитись від неї чогось доладного? Оркестр жалібно тягнув якусь похоронну мелодію, і в самому кутку естради якийсь кретин витинав соло на тромбоні. Він грав стоячи, інакше я не побачив би його.
— Про що ти, мамо?
Вона вхопила мене за руку і стисла до болю.
— Це він — твій батько!
— Не може бути!
— По-твоєму, я не можу впізнати власного чоловіка?
— Але ж ти так давно його не бачила — можеш і помилитися.
— Якщо це не він, то його двійник.
Гаррі нахилився до нас, і не дивно, бо моя стара промовляла на повний голос і всі сусіди обурювались.
— Вона каже, що ото мій старий,— пояснив я.— Той, що пиляє на тромбоні.
— Твій батько?
— Так вона каже.
— Піду погляну на нього ближче,— мовила моя стара.
— Почекай, доки вони скінчать,— порадив Гаррі.
— Я вже й так доволі чекала,— відказала моя стара.— Цілих п’ятнадцять років.
І, перш ніж я встиг затримати її, почала пробиратися до естради.
Треба віддати належне моїй старій — вона не дурна. Я мало не млів зі страху: думав, полізе прямо на естраду, та замість цього вона повернулась до неї спиною.
Я з полегкістю зітхнув і відвів очі. Гаррі штовхнув мене ліктем і шепнув:
— Не турбуйся за неї. Вона ходитиме отак, аж поки знайде місце, з якого зручніше буде роздивитися його.
Через кілька хвилин я побачив, як вона огинає протилежний кінець естради, і все чекав, що тромбон от-от замовкне і той тип зіскочить на землю.
Стара не верталась.
— Сиди спокійно,— мовив Гаррі.— Вона стежить за ним.
— Ще, чого доброго, буде скандал.
— Не буде. Підійдемо до неї після концерту.
— І ви теж підете?
— Якщо хочеш.
— Якщо хочу! Та я вмру, коли не підете.
— Я б усе одно крутився десь поблизу,— сказав він.
— А ви б відлупцювали його на моєму місці?
— Залежно від обставин...
Я зрозумів, що він має на думці, і спробував розібратися у своїх почуттях. Тепер, коли моє бажання здійснилось, я б віддав усе на світі, щоб цього не було. Признаюся щиро: я боявся зустрічі з ним. Мабуть, цієї зустрічі й не варт було шукати, особливо мені. Він же покинув сім’ю і ганебно втік! І за п’ятнадцять років жодного разу не згадав мою стару, не кажучи вже про мене. Отож був такий самий сучий син, про яких пишуть у недільних газетах. І все ж він був часткою мене, і мені хотілося дізнатись, що воно за частка.