— Тільки не нароби дурниць,— порадив Гаррі.
— А як ви вгадали?
— Це не так важко,— сказав він, поплескавши мене по коліну.— У тебе все на обличчі написано, друже. Тримай себе в руках і добре пильнуйся, щоб потім не довелось шкодувати.
Я завжди рубаю з плеча, коли мене жде якась неприємність. Так само було й тепер. Як тільки диригент розкланявся і музиканти підвелись, я вискочив у прохід і став пробиватись до естради. Гаррі смикнув мене за рукав.
— Ходім краще з того боку.
І ми обійшли естраду навколо. Моя стара була біля її протилежного кінця, де стояв мій предок. Очі сухі, але хусточка — наготові.
— Він?
Вона кивнула, не зводячи з нього очей, а він тим часом почав спускатися з естради.
— Боже, як постарів! — прошепотіла вона.
Я нічого не сказав, але подумав, що зараз він постаріє ще дужче. Гаррі лагідно взяв стару за руку, наміряючись повести геть.
— Пусти!
— Перепрошую,— сказав він і одійшов убік.
— Не сердься, Гаррі. Я, здається, не зможу витримати до кінця.
— Це твоє діло,— мовив він.
— Я не хочу скандалу,— сказала стара.— І не зможу глянути йому в очі, хоча й винен в усьому він!
— Як хочеш, мамо, а я збираюсь поговорити з ним.
— Не лізь куди не треба!
— Я повинен побачитися з ним, мамо. Хоч раз.
— А про мене ти не думаєш?
— Але ж це його батько, Пег,— зауважив Гаррі.
— Тоді йди і спитай, як його звуть. А не признається — повертай назад.
Я рушив, але знову спинився.
— А як його звуть?
— Звісно, що так само, як і тебе.
Я не одразу второпав. Потім набрав повні груди повітря й рішуче попростував до свого гаданого батька. Ще здаля прикинув, що він важчий за мене фунтів на тридцять і дюймів на два вищий. Старий був без кашкета, і я помітив, що він лисіє. Розстебнувши тугий комірець, він нахилився прикурити у іншого музиканта.
Я поклав руку йому на плече.
— Ви Артур... Артур Хеггерстон?
— Припустімо, а що?
— Я маю до вас доручення.
— Від кого?
— Скажу, коли твердо знатиму, що це ви.
У нього було неприємне обличчя, і він мені не сподобався. Інші музиканти почали жартувати, що я нібито посланець таємничої незнайомки, яку він приховував од них. Він насупився.
— Ну гаразд, я Артур Хеггерстон. Чого тобі треба?
— Один ваш знайомий хоче з вами поговорити — он там.— І я показав на купку дерев.
— У мене тут нема знайомих.
— Слухай, друже,— розсердився я.— Я тобі послугу роблю. А не хочеш іти, то й не треба. Бувай...
— Гаразд, ходім...
Ми пішли, і тут я почув десь позаду голос Гаррі:
— Гей, Артуре!
Мій старий озирнувся.
— Там якийсь чоловік кличе тебе.
— Де?
— Онде, отой чорнявий. І з ним жінка.
Я обернувся й похитав головою. Тепер я зважився остаточно — саме в ту мить, коли він сказав «жінка». Ми дійшли до дерев, тоді він оглядівся довкола й запитав:
— А де ж той, що хотів бачити мене?
— Ось він, перед вами,— сказав я.
Позирнувши вбік, я побачив, що Квартирант мчить до нас на четвертій швидкості. Часу було обмаль. Я розмахнувся і вдарив мого старого під дих. Він мукнув, але не скорчився, і я зрозумів, що схибив. Кулак у мене болів, бо в нього під мундиром була неначе дублена шкіра,— отож треба було швидше вдарити ще раз і вцілити в точку. Тепер мій кулак наразився на його лікоть.
— Ти що, сказився? — заволав він.
Я похитав головою. Права рука в мене зовсім заніміла, і я наставив ліву прямо йому в ніс. Мене охопила жорстока лють. Я молотив його куди попало і чи то плакав, чи то кричав, не пам’ятаю. А він задкував, не чинячи опору. Спершу одкидав мене, мов боксерську грушу, а потім зацідив мені в підборіддя. Я бачив, як він розмахнувся, і був радий — адже він стільки років завдавав мені болю.
Я був фунтів на тридцять легший і дюймів на два нижчий. Та це мені не допомогло. Отямився я вже на землі — лежав горілиць і крізь химерне мереживо листя бачив над собрю ясно-блакитне небо, яке сьогодні здавалося чомусь таким дивовижно красивим. Мій старий здивовано розглядав мене — тепер він був ще бридкіший.
— Якого біса ти шкіриш зуби? — спитав він.
Я хотів пожартувати, що це мене так скривило від його удару, але був надто приголомшений.
Моя стара підвела мені голову й допитувалась, що зі мною. Я чув, як Гаррі сказав:
— Ех, всипати б тобі як слід!
— Тут що, все місто проти мене? — обурився мій старий.
Довкола почали збиратися цікаві, серед них і військові. Я зрозумів, що Гаррі трохи забагато на себе бере,— хоч він і колишній моряк, але йому будуть непереливки, якщо на нього навалиться весь оркестр.