— Облиште його, Гаррі,— сказав я.— Я сам почав, то сам повинен і скінчити.
— Авжеж! — підхопив мій старий.— Сказав, що хтось чекає на мене. Я й повірив. А він як стусоне мене в живіт...
— Під дих,— уточнив я.
— І от тепер лежить і посміхається, мов кіт. Йому, бачте, весело... Хоч я зробив йому нокаут.
— Він, мабуть, хотів перевірити, чого ви варті,— сказав Квартирант.— Адже він, щоб ви знали, доводиться вам сином, а ось і ваша дружина, якщо це, звичайно, вас цікавить.
Мій старий свиснув і одвернувся. Потім спитав:
— Ну, як живеш, Пег? — І знову одвернувся.
— Непогано,— відказала моя стара.
— Що ж, ходім звідси.— Він сів навпочіпки і глянув на мене,— Ну як? Давай-но допоможу тобі встати.
І ми пішли звивистою стежкою через лужок, а потім понад озером, на якому було безліч човнів. По дорозі ніхто, крім мого старого, не сказав жодного слова. Та й він тільки пробурмотів:
— Даремно я не відмовився сюди їхати. Було сказати, що хворий.
Все це діялось, наче уві сні.
Ми вийшли за ворота парку на «Болото» — широке, мов прерія, воно тяглося вздовж нескінченного ряду дерев аж до самого обрію. Кругом гуляли люди, поодинці або парами, тільки ми були вчотирьох. Мій старий ступав на кілька кроків попереду. Він усе озирався, і я не міг зрозуміти чому,— потім обернувся і спитав:
— Тут буде зручно, як ви гадаєте?
— Коли вам зручно, то й нам теж,— відказав Гаррі.
Мій старий зітхнув і почав знімати мундир. Ій-право, у мене очі полізли на лоба.
— Це ви даремно, Хеггерстон,— мовив Гаррі.— Ми привели вас сюди не для бійки.
— А для чого ж?
— Щоб задати вам декілька запитань та дещо з’ясувати.
Мій старий знову зітхнув:
— Краще б уже битися.
— Пег хоче взяти з вами розлучення. Ви не заперечуєте?
— То хай собі бере. Я заважати не стану.
Він сів на землю, зірвав стеблинку і почав жувати.
— Пеггі ж іще ні слова вам не сказала...
Моя стара теж сіла на траву, і я оце вперше помітив, які гарні у неї ноги. Сіли й ми.
— Я хочу вдруге вийти заміж,— сказала вона.
— За нього? — Вона кивнула.— Що ж, узяти розлучення — це дуже просто. Все одно, що сходити в кіно. Я ж тебе покинув... і навіть гірше...
— А ти не проти? — спитала моя стара.
— У мене інша. Ось уже майже два роки.
— Живеш із нею?
— Узяв шлюб,— спокійно відповів він.
— Як же це так? Хіба можна...
— Це називається двоєженство,— сказав він.— Мене можуть посадити на рік-два.
— А як же вона? — спитала моя стара.— Я хочу сказати...
— Пусте. Посердиться з тиждень.— Вій клацнув язиком.— Ого, ще й як! Та й по всьому.
— Діти є?
Він похитав головою. Потім кинув на мене короткий допитливий погляд.
— Оце, мабуть, і все...
Моя стара підвелась.
— Що ж, хай тоді все залишається, як є. Я краще помру, аніж будуватиму своє щастя, запроторивши людину за грати.— І, помовчавши, додала: — Хоч він цього й заслуговує.— Потім обернулася до Гаррі: — Ти вже пробач мені, Гаррі, але інакше я не можу.
— Вирішуй сама, Пег.
— Е, ні! — вигукнув мій старий. Він рвав траву і складав її купкою біля себе.— Надто довго все це тяглося з моєї вини. Я казав собі, коли їхав сюди: ото буде халепа, як наскочиш на неї. Треба все владнати раз і назавжди. Ось що я собі казав. Адже я й знати тебе не хотів. А ти — он як багато зробила, ростила хлопця стільки років... Тепер моя черга. Як собі хочете, а я сам мушу все залагодити. Завтра я буду на півдні, в своїй частині. Піду там у поліцію і пораджуся з інспектором... Він мій приятель, і ми все влаштуємо...
— Роби як знаєш,— сказала моя стара.— Я ж про тебе турбуюся.
— Знаю,— мовив мій старий.— Я покинув тебе у біді... і не тому, що ти була зла. У тебе завжди було добре серце, Пег.
— Ходімо,— сказала моя стара.
— Я дожену вас,— озвався я.
— Іди з матір’ю,— мовив він до мене.
— Ми ждатимем тебе до чаю,— сказала мені моя стара.
І вони з Гаррі пішли. Мій старий дивився їм услід. Коли відійшли кроків на п’ятдесят, мати взяла Гаррі під руку. Мій старий знову почав рвати траву. Ми довго сиділи мовчки. Нарешті він сказав:
— Тут немає більше трави. Ходімо трохи далі.
І ми пішли аж до далеких дерев. Ще по дорозі він почав говорити. Я, може, й не став би слухати, але йому, бідоласі, теж було не з медом... Коли раз у житті пощастить побути в товаристві рідного батька, то вже намагаєшся використати цю нагоду до останньої краплини.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ