1
Моя стара була навдивовижу спокійна. Навіть не спитала, про що ми з ним розмовляли. Мене це радувало, бо я ж не вмію, як вона, запам’ятовувати все до останнього слова і прикрашати свою розповідь всілякими там «а він їй», «а вона йому». Та й розмова у нас була не така, щоб переводити її на дрібниці. Хай вона сама собі здогадується. А я тим часом наминав свою порцію ананасів з вершками та хліб з маслом, запиваючи його чаєм. Потім довго сидів мовчки і ждав.
— Ну, які в тебе плани на вечір? — спитала вона.
— Мене запросили в гості.
— Куди?
— Яка різниця? Адже я все одно не можу йти без тебе.
— Побачимо. Спершу скажи куди.
— До храму божого.
— Не може бутиі Хто? Коли?
— Вчора ввечері я познайомився з пастором, і він мене запросив.
— І ти справді хочеш піти?
— Хотів, але ж ти сказала, що без тебе не можна.
— Ти ж добре знаєш, що до церкви я тебе пущу.
Тоді я сказав, що, коли вона не заперечує, я таки піду, але не подумайте, що на цьому скінчилось,— вона, звичайно, захотіла знати, де і як я познайомився з пастором і що він за один. А, то в нього ще й дочка... і так далі, й таке інше. Нарешті вона все вивідала, і я міг іти.
— Помолись там за мене,— сказав Квартирант.
А моя стара тільки подивилася на мене, і я одразу збагнув, що в неї на думці. Отож мусив проказати молитву, хоч вона й складалась лише з двох слів: «Допоможи мамі». Я до цього ніколи не замислювався над релігією, мене тільки іноді цікавило, звідки все на світі взялося; та коли весь час про це думати, можна з глузду зсунутись. Якщо навіть ти дійдеш висновку, шо все створив бог, і будеш молитися — яка з того користь? Почуєш свій голос, ото й тільки. Однобічний зв’язок. Ніхто тобі не відповість, Іноді я навіть дивуюсь, як усе це хитро придумано. А часом мені здається, що я схожий на того дурня, який хоче піймати Нью-Йорк або Сідней на свій зачуханий детекторний приймачик. Це ж бо куди важче, ніж самому зібрати приймач із всілякого мотлоху, без запчастин.
Можливо, це те саме, що настроїтись одразу на мільярд радіостанцій і все одно розрізняти кожен голос окремо. І уявіть собі, що я пробував це робити, я, котрий і свою стару не завжди міг як слід зрозуміти, або, може, то був не я, а хтось інший, що говорить тією ж мовою і мислить тими ж думками. І що тут дивного, адже коли взяти іншого, то він, напевне, й сам себе не розуміє. Йому здається, що він розуміє, та це все одно нічого не міняє.
Скажу по щирості: від цього висновку мене аж дрож бере.
По дорозі я зустрів Носача і ніяк не міг відкараскатись од нього. Я заявив йому, що йду до церкви.
— І я з тобою.
— Куди тобі! Якби в тебе було хоч трохи розуму, то пішов би до Терезиної церкви.
— Я нічого не роблю з вигодою, йду куди заманеться, і край.
Сперечатися з ним було марно. Ми зайшли до місії. На дверях стояв якийсь згорблений тип — він потиснув нам руки і дав молитовники. Ми сіли на фарбовані лави разом з парафіянами, яких було рівно двадцять дев’ять, беручи до рахунку і нас двох.
Дороті, яка грала на органі, привітно всміхнулася до мене.
— Гарненька цяця! — голосно мовив Носач.
Всі попереду озирнулись. Більшість посміхалися і кивали. Вони вже звикли до вибриків таких шмаркачів, як я й Носач. Крім нас, там було ще кілька неофітів.
З самого початку служби дали третю швидкість, не те що в нашій недільній школі. Вийшов пастор, назвав псалом, протарабанив перший куплет, не дивлячись у книжечку, і всі помчали вперед. Ці парафіяни були й справді гвинтиками однієї машини, і я не збрешу, коли скажу, що ми поїхали,— і було навіть лячно, бо тією машиною ніхто не керував, та й мчали ми невідомо куди. Тут не знудишся: пастор помолився, прочитав абзац із біблії, ревнув хор, наче ракети, злетіли вгору вигуки «хвала господу», і він почав свою проповідь.
Послухавши хвилин п’ять, старий бродяга Носач прошепотів:
— Тікаймо з цієї божевільні, бо ще мить, і я сам збожеволію.
— Та він же тільки говорить, і більше нічого,— сказав я, хоч і сам боявся. Мені приємно було бачити, як Носача кидає в піт.
— Він дивиться на нас,— нервувався Носач.— Весь час дивиться, коли підводить очі. Приворожує, гад!
— Грішників шукає,— пояснив я.— Що ти тепер заспіваєш відносно ножа? Тут він тобі не допоможе, га, Носач?
Пастор говорив так само гарно, як співала його дочка. Він промовляв слова з душею, співучим голосом. Іноді знижував голос до шепоту й гудів, наче вітер у дротах, а потім знову гримів на всі заставки.
Вступ. Людина жила в раю, який був для неї домом; вона не знала ні смерті, ні хвороб, ні ненависті, ні зла, ні гріха. Жила собі безтурботно й могла спілкуватися з богом коли тільки захоче. Такого спокою ніхто не знав навіть біля материнського лона, такої благодаті ніхто не відав навіть у найщасливіші хвилини свого життя, такої краси ніхто не бачив і не побачить і буде вічно прагнути її до самої смерті. Та ось туди пробрався диявол і все загубив. Людину було вигнано з раю, приречено на горе й страждання, відтоді вона мала працювати в поті чола й помирати. Вона стала відірваною од бога, і це найжахливіше, бо вона стала самотньою. Замість вічності її чекала одноманітна низка похмурих днів. І людина рушила в путь по безплідних рівнинах часу, не знаючи милосердя, і тому Каїн убив Авеля; не було жалю й співчуття, а лише пролита кров; і було прокляття потопу і зруйнування Содома й Гоморри. Хоч би скільки разів бог являвся людям, вони завжди зраджували його; і, нарешті, бог зійшов на землю. Слово обернулось на плоть і було розіп’яте за гріхи наші — твої і мої.