— Алілуя!
— Хвала господу!
— У цього проповідника не очі, а свердла,— сказав Носач.
Казання. Брати мої, не думайте, що наша мета — повернення в рай. Хто посміє заперечити розп’яття? Хто посміє одвернутися від закривавленого чола, від пробитих цвяхами рук і ніг, від сплюндрованого тіла?
І все ж мільйони — так, мільйони — заплющили очі й віддали перевагу дияволу. Ви спитаєте: як можемо ми віддати перевагу дияволу, коли ми не віримо в нього? А річ у тім, брати й сестри, що диявол лукавий і підступний; він став невидимим і невидимо всюди присутній. Та людям здається, ніби його нема, і вони вважають, що гріх — це природний стан і що в ньому немає нічого поганого. Цей стан не має ніякого відношення ні до бога, ні до диявола, ні до спокуси, ні до вічного прокляття. Він стосується лише бажань і почуттів. Але бажанням потрібне здійснення, а почуттям — задоволення. І диявол коверзує всім цим як хоче. Брати й сестри, диявол тріумфує, ніколи ще не було йому так легко! Молодь у наш час віддана йому на ласку. Але ж у нього нема й не може бути милосердя! Молодь живе, не визнаючи доброчинності, вона пойнята гординею, зневажлива до закону божого. Вона погрузла в паскудстві. У неї немає надії!
Носач уже геть упрів.
— Він весь час дивиться на нас... Чого йому треба?
— Замовч!
Але я й сам спітнів. Цей пастор був мастак у своєму ділі. Тільки не подумайте, що це на мене вплинуло. Просто я розгубився.
Напучення. Схилімо ж голови і заплющмо очі. Вознесімо наші душі до неба й помолімося богу, і хай він настановить на розум тих, хто не в лоні нашої церкви, аби вони теж упали ниць перед престолом милосердного...
— Ну, ти йдеш, Артуре?
— А тепер проспіваймо молитву, тільки тихо-тихо, щоб я міг почути бога...
Раптом здійнявся шум. Підвівши голову, я побачив, як Носач щодуху тікає геть.
— Юначе, не можна втекти від бога.
— Зостанься, і ти віднайдеш мир.
Та його вже і сліду не було.
— Хай здійсниться воля божа,— сказав містер Джонсон у кінці служби. Він дивився на мене згори вниз — голий череп, запалі щоки і лагідні карі очі.— Я певен, шо сьогодні бог наставить декого на розум.
Я почував себе манекеном. Одяг висів на мені, наче білизна на мотузці, а з нього стікали галони поту, по гінеї за краплю. Я втратив фунтів тридцять ваги і Зовсім отетерів. Сам не знаю чому. У голові в мене запаморочилось у ту саму хвилину, колй Носач утік.
— Але ж Артур лишився,— зауважила Дороті.
— Так, лишився,— сказав містер Джонсон.— Ну як, Артуре?
— Це не по-чесному.
Він посміхнувся.
— Бог виправдовує будь-які засоби.
— Можливо. Але я краще посидів би та подумав. Без молитов, псалмів і просторікувань. Отак собі спокійно подумав би.
— Сидіти й думати вічно? — здивувався містер Джонсон.— Та ти, я бачу, міцний горішок. А чи не зіграти нам краще в шашки?
Їй-право, отак і сказав. Мене вразило, як він швидко перестроївся.
А потім Дороті знову проводжала мене до дверей і не відпускала цілих десять хвилин.
— У що ви вірите? — спитала вона.
Очі в неї були, як у батька, і я подумав, що колись це обличчя так само висохне, постаріє і зморщиться... Та ні, не може цього бути.
— Дайте мені час,— сказав я.
— Ви хочете обдумати все те, що чули сьогодні?
— Ваш батько не єдиний, кого я слухаю,— мене все цікавить.
— Не тільки вас...
— Слухати — це все одно, що збирати квіти.
— То ви збираєте лише ті, що вам подобаються?
— Як коли. Іноді такого назбираєш, що й сам не радий. Наприклад, деякі речі, що ваш стар... про які він каже. Про самотність, про те, що всі ми одинаки. Це я збираю, і не тому, що воно подобається мені, а тому, що заважає.