І я радий, що все це запам’ятав. Стелла висадила мене в передмісті, і я доїхав додому трамваєм. На мосту спинився і довго дивився вниз на два яскраві разки газових ліхтарів і темні дахи та думав про те, що шлюб — не таке вже й безглуздя. Прихилитись до жінки, покохати її, майже не знаючи,— в цьому є якийсь глибокий сенс. А як важко розлучатись, коли знаєш, що це назавжди. І хоч я відчував полегкість і був безмірно вдячний Стеллі, проте ніколи ще не почував себе таким нещасним.
З
Отже, я знову повернувся до свого дитинства чи, точніше, до того періоду, коли ще тільки почипав розуміти, що таке мужчина, а навколо мене була страшенна пустка і пітьма, густіша за ту, в яку я вдивлявся з мосту.
Цілу зиму я байдикував. Іноді проводив час у товаристві хлопців, іноді з Дороті й пастором. Носач усе дужче захоплювався Терезою, і, оскільки йому було ніколи або ж не до того, він більше на вигадував отих відчайдушних розваг, без яких хлопці жити не можуть. Келлі з ватагою теж вибув з гри, їх прикував до себе молодіжний клуб, заснований молодим священиком, який ощасливив їх своїми диспутами, настільним тенісом і грамофонними платівками. Дехто навіть купив собі спідничку на виплат. Я чомусь не міг собі уявити довготелесого Міка в спідничці, з голими коліньми, але чув, що він тепер часто так розгулює.
Наша ватага розбіглась, бо хлопцям ні з ким було битися, не було ватажка, і всіх заїдала бездіяльність. Тільки не мене. Я був ситий по саму зав’язку ковбоями та індіанцями. Ходив мов очманілий, марячи про дівчину і думаючи, як позбутися неприємностей на роботі. Що день божий я схоплювався з ліжка, наче спійманий у пастку. Дні тяглися нескінченно довго, а вечори пролинали за одну мить. Робота посувалась, і наша дільниця дедалі більше перетворювалась на болото; мені здавалося, що я вже ніколи не виберусь із нього. А за двісті ярдів виблискувала річка, і я мало не плакав, коли бачив на ній катер або солідний таємничии танкер. Можливо, що ті танкери ходили тільки між нафтоочисним заводом на півдні й нашою річкою. Та щоразу, коли я їх бачив, я думав про Іран і пекуче сонце. Іноді хтось знічев’я махав мені з палуби рукою, і тоді в мене просто серце розривалось.
Кажуть, що у всьому світі однаково, а подекуди навіть гірше, ніж у нас; та я хотів би, щоб кожен міг побачити це на власні очі. Бо що може дати тобі телевізор або кіно? Та ще коли доводиться заробляти собі на хліб на отій смердючій дільниці під наглядом шахраїв на зразок мого дядечка й Сема Спроггета, які тільки й силкуються когось обдурити.. Після цього навіть жити не хочеться.
Отож усе навколо — просто смердюча пастка.
Ми тепер часто отримували й писали листи. Мого старого судили за двоєженство, і він дістав добру нагану від судді, зате вирок був аж надто м’який. Моя стара з Гаррі ходили до адвоката, і той сказав, що справа про розлучення йде добре. Отже, у них був свій клопіт. Я весь час думав про свого старого: певно, нелегко йому за гратами. Настрій у мене був якраз відповідний. Моя стара двічі бачилася з ним — один раз на суді, коли давала свідчення, а другий — у в’язниці, куди ходила з його теперішньою жінкою. Обидва рази він був у чудовому настрої і жартував з ними, наче м’ясник, що мав у суботу добрий виторг. Казав, що багато читає й що з ним поводяться добре. Моя стара листувалася з його жінкою — хтозна навіщо.
Всі були задоволені. І Гаррі з моєю старою, і Носач — кожного разу, як розмовляли зі мною, ніби верталися з якоїсь чудесної подорожі. Це все одно, що чути пахощі недільного обіду і знати, що тобі нічого не залишили. Та я сам був винен. Адже й мені, може, було б не гірше, ніж їм, якби я не вважав Дороті святою. Щоразу, коли доторкався до неї, мені чомусь згадувався перший вечір та її неземний голос, і я гнав од себе навіть думки про земні стосунки між хлопцем і дівчиною.
А потім усе пішло шкереберть.
Одного вечора, коли ми товклися в «Рідженті», до більярдної зайшов Носач. Я зразу ж відчув недобре...
— Щось сталося? — спитав я.
— Ще ні.
Я бачив, що йому не хочеться говорити, і ми весь вечір мовчали. Зіграли партію. Він усе курив та люто штурхав києм, ніби хотів подерти сукно, і зрештою програв мені. Я пригостив його лимонною настоянкою.
— Що з тобою, Носач?
— Мік побив її. І погрожував, що ще битиме, коли вона буде ходити зі мною.
— Дивно, що він досі мовчав.
— Я вб’ю його! — вигукнув Носач.— Візьму у братухи револьвер і пристрелю, як пса.