— Чоловік, собака й жінка,— мовив він з такою байдужістю, що в мене мороз пішов поза спиною.— Той старий придурок сам поліз під кулю, чорти його принесли невчасно...
— Вони хутко дізнаються хто.
— Це все одно, що шахи, голубе. Я вчора цілий вечір метикував. Він у них під підозрою, але поки там те та се,— шукай вітра в полі. А як і попадеться...
— Ну?
— Коли попадеться, треба плутати карти. Бо як дізнаються, що ми бачили, йому капець. Мовчатимеш? Не побоїшся?
— Спробую,— відказав я, але він помітив моє вагання.
— Дивись, а то пошкодуєш. Тоді й тобі буде амінь. Якщо через тебе його повісять, тобі не жити — зрозумів?
Не всміхнувшись і навіть не кивнувши мені на прощання, він попростував до річки, тільки на останньому пагорку обернувся. Навіть звідти свердлив мене очима. І я зрозумів, що все одно, викажу я його брата чи ні, а відтепер він мій ворог. Та як по правді, то наша дружба й раніш була мильною булькою. Для Носача всі були вороги, а я особливо, бо він знав мене як облупленого.
2
Я, певно, і сам би це зробив, та обидва вони наприкінці дня підписали папірець і запечатали його в конверт. То була, передсвяткова получка, і нас відпустили за чверть години. Я стояв у черзі п’ятий чи шостий.
— Прочитай-но записку в конверті,— зловтішно мовив Спроггет.
Я розпечатав конверт. Довго не міг витягти папірця. Він виявився жовтим, хоча й без чорної рамки, І я одразу збагнув, у чім річ. Звільнення, штурхан у зад чи як там хочете.
— За що? — спитав я.
— Бачиш, роботи лишилося небагато, і ми проводимо скорочення...
Він ледве приховував свою радість.
— Вас не питають! — вигукнув я.— Я хочу знати від дядечка Джорджа — за що?
— Тобі ж сказано,— озвався той з таким кам’яним виглядом, що мені так і кортіло його розворушити, сказавши дещо.
— А кого ще звільнено?
— Нікого.
— А, так. Тоді начувайтесь! — І я обернувся до черги.— А куди ж дивиться профспілка? За що я сплачував чотири шилінги на місяць? — Більшість робітників понурили голови, а Семові дружки розреготались.— Гаразд,— мовив я.— Все ясно — мене вигнали за те, що я не належу до ватаги сорока розбійників.
— Замовкни, шмаркач! — гримнув дядько.
Він уникав мого погляду. А тим часом виплата йшла собі далі. Робітники називали прізвища, розписувались, жартували, як завжди, все довкола жило і рухалось, тільки я стояв мов пень, і ніхто не звертав на мене уваги.
Коли вийшов надвір, у мене тьмарилось в очах, і я не міг сісти на велосипед. Довелось іти пішки нагору. Я був смертельно змучений і наляканий, так би мовити, випив гірку до дна. Не знаю, як я не покинув на дорозі велосипед. Мені хотілось одного — сховатися десь та виплакатись донесхочу.
— Гей, Артуре! — То був старий Флек.— Я вже хвилин із п’ять гукаю тебе.
Я пробачився й знову заповз у свою мушлю, неначе равлик, коли його торкнеш. Для мене нікого більше не існувало, крім мене та моїх турбот.
— Шкода, що так сталося,— почав він.— Але плюнь, хлопче, все, могло бути й гірше...
— Дарма, якось переживемо.
— Біда біду водить,— раптом сказав він, хитаючи головою.
— Про що це ви?
— Я чув, як з тобою розмовляв отой хлопець. Я був тоді в канаві. Не все, звичайно, чув, але здогадавсь... Не слід про такі речі говорити на весь голос.
Я спинився наче вкопаний.
— То ви все знаєте, Джордже?
Він кивнув.
— Неважко збагнути, що й до чого. У тебе неприємність, а в когось — Справжня біда.
— А ви нікому не скажете?
Він похитав головою.
— їй-богу, Джордже, у мене ще ніколи не було такого лиха... Сталося вбивство, мабуть, ще жахливіше, ніж оте, про яке ви розповідали мені, коли ми знайшли револьвер.
Я говорив із запалом, але всередині мене заморожував страх.
— Тримайся, хлопче,— сказав Джордж.— Ти схожий на мене, уява в тебе он яка... Все перемелеться, дасть бог.
Коли дійшли до шосе, він потиснув мені руку.
— На все добре, синку. Дивись, не нароби дурниць. Просто жди, а воно все хай собі котиться, як та галька по морському дну. Набіжить хвиля — і все зникне. Всьому, зрештою, буває кінець.
— Спасибі, Джордже. Я дуже вдячний вам за підтримку. Ми ще побачимось. Дякую за все.
— І не думай, що я теж проти тебе,— мовив він.— Я на твоєму боці.
Уперше в житті я почув такі слова. Старому стукнуло шістдесят, а мені лише шістнадцять, проте він мене розумів. По-моєму, в нас з ним була та сама хвороба — окопна лихоманка або хронічний лунатизм,— нас так і тягло ходити по м’якому, але тільки не по килиму. Авжеж, цього старого я любив.