Цілих п’ять хвилин там був справжнісінький шарварок, дядечко Джордж ридма ридав, а Спроггет вивергав стільки бруду, що його вистачило б на всю міську каналізацію.
— Хто там? — заволав він зрештою.
— Констебль,— мовив я басом.
— Ворушись же, телепню!
— Прошу не ображати особи,— сказав я.— Потерпіть, ось я погляну, що там накидали...
Якусь хвилину я сидів мовчки, а тоді знову грюкнув по трубі.
— Гадаю, ви там не помрете з голоду?
Цього разу я не змінив голосу. Дядько Джордж упізнав мене і здуру гукнув на ім’я. Тоді я чкурнув геть. Пробігаючи повз сарай, чув, як казився Спроггет. Я весело реготав, забувши всі свої нещастя. Колись обов’язково куплю собі такий екскаватор і шматок цементної труби, нічого не пошкодую. Просто так. Задля сміху.
З
— У тебе сьогодні вовчий апетит,— сказала моя стара.
І справді, я набивав собі черево, як смертник перед стратою. Упорав дві телячі котлети, тричі підкладав собі картоплі, тричі — капусти, поглинув три йоркширських пудинги і півгалона підливи. Крім того, вмотав чималенький рисовий пудинг з родзинками та вершками, посипавши його півфунтом цукру, а на довершення всього проковтнув шість фініків і видудлив три чашки чаю. Правда, чашки були невеликі. Не міг же я признатися матері, що мені треба переховуватись, отож і взявся хвалити її куховарське мистецтво. А їй це було як бальзам на душу...
— Я думаю ось про що...— почала вона.
— Думай, будь ласка, швидше, а то мені ніколи,— підганяв я.
— Сподіваюся, ти нічого більше не накоїш?
— Ні, мамо, я з цим покінчив.
— Це вже сьомий чи шостий раз,— сказала вона.— Що ж, давно пора. Рада це чути...
— То що ж ти думаєш? — запитав я.
— Нічого, так собі мрію...
— Не вигадуй, мамо, кажи до ладу.
Врешті вона сказала:
— Коли все влаштується... Коли ми з Гаррі одружимось — адже ти не проти? — ми зробимо собі справжню відпустку: поїдемо в Скарборо, чи в Уітбі, чи в який-небудь пансіонат та добре відпочинемо. Ти міг би взяти з собою оту свою подругу — Дороті.
— Навіщо ж чекати, поки ви одружитесь?
Вона жахнулась.
— Артуре, і звідки в тебе такі думки! Не можемо ж ми їхати так... неодружені.
— Гаразд,— заспокоїв її я.— Коли ви з Гаррі візьмете шлюб, поїдемо разом і погуляємо на славу.— Вона глянула на мене.— Я щось не те сказав?
— Ти... ти оце вперше сказав Гаррі. Ніколи не називав його на ім’я.
— Це ще не біда,— відповів я і подавсь нагору перевдягатися.
Внизу моя стара наспівувала якусь пісеньку. І де вона тільки їх набирається?
Я напнув на себе робочий одяг: саржеві штани, светр, плисову куртку; запхав у пазуху чисту пару білизни. У мене було два фунти вісім шилінгів і чотири пенси та ще плитка шоколаду дворічної давності — недоторканний запас, що його беріг про всяк випадок. Я підняв мостину підлоги й видобув звідти старовинний перстень, загорнутий у клаптик байки. Потім написав записку моїй старій: хай це буде їй обручкою,— може, принесе більше щастя, аніж перша. Подумавши трохи, поклав цю записку до кишені й написав іншу, в ній було лише про перстень і про те, що я зичу їм з Гаррі щастя. А в кінці додав, що неодмінно писатиму їм. І хоч цей дім завжди був для мене тільки «готелем», мені чогось раптом стало сумно.
Коротше кажучи, не хотілося йти звідти.
А якщо комусь заманеться сміятись з мене, то я йому нагадаю, що справжні почуття ховаються часом і під кремінною оболонкою, а не лише під пластами, насиченими пивом. Навіть у полісменів і суддів таке трапляється.
Поклавши перстень на записку, я втік, як тільки пролунав дзвінок і моя стара побігла відчиняти. Навіть не глянув, хто там,— перевдягнений полісмен чи Гаррі. Кулею вилетів через чорний хід і, несамовито крутячи педалі, помчав у темне місто з помаранчовими ліхтарями, а тіло моє було наче гумова куля, налита новокаїном.
Коли переїздив річку, побачив те саме, що й Носач,— жовте світло у вікні й поліційний фургон; він причаївся і, мов велетенська чорна акула, чигав на здобич.
4
Я не знав, куди їхати, та це мене не турбувало — просто вже не мав сил про щось турбуватися. Рано чи пізно, а все одно торкнешся ногами дна і почнеш випливати на поверхню. Це й сталося зі мною за дві милі від міста. Там височить великий горб і тягнеться алея помаранчових ліхтарів; я й досі згадую, як важко було вибратись туди: алея здавалася безкінечною і нагадувала пекло своїм мертвотним світлом, що кидало бліді плями мені на руки й на носки черевиків. Нарешті педалі закрутилися легко, і я зрозумів, що досяг вершини. Дивно, але поки піднімаєшся, то й гадки не маєш зупинитись, а от коли виберешся нагору, так і хочеться стати й подумати.