Так я й зробив.
Разок ліхтарів, вигинаючись, збігав до міста. Вони сяяли мирно. А от інші блимали наче в лихоманці, відчайдушно боролися за жигтя — на вуличних стовпах, у вікнах, на вивісках пивничок, в яскраво освітлених цехах фабрик, по яких вряди-годи, наче гієна в клітці, пройде сторож, який тільки й думає про те, як би десь поспати; неонові реклами, фари автомашин, що миготіли й вертілися, немов якісь диявольські примари; залізничні світлофори на невидимих дибах та ліхтарі шлагбаумів над рейками, ніби червоні очі живих звірів. Небо дробилося, розколоте їх відблисками. Здавалося, воно ось-ось може вибухнути. І я нараз відчув себе зовсім маленьким і нікчемним. Там, унизу, громадились гори цегли і сталі, асфальту і світла, неначе дротом, оповиті нещастям. Від чого ж я тікав? Від дріб’язкових прикрощів, які були краплею в морі порівняно з тим, чого зазнали чверть мільйона мешканців цього міста лише за той час, поки я піднімався на цей горб. Я мало не повернув назад, але згадав про Міка Келлі, Креба, Носача та про мою стару. Ні, в мене таки до біса прикрощів. І хай ніхто не назве мене донощиком або ще чимось подібним, бо, коли прийде час доносити, я буду вже далеко. Все дуже просто. Навіщо ж сушити собі голову? З роботи мене вигнали, поліція зацікавилась мною в одній справі і знову зацікавиться, отож краще втекти — кожен зробив би це на моєму місці.
Я проїхав миль із сім-вісім на захід, та потім мені набридла пряма, наче струна, дорога, і я звернув на звивистий путівець, що біг кудись униз. Гарно — сидиш собі в сідлі й навіть думати ні про що не хочеться! Я проїхав чимале місто, що складалося з шістнадцяти будинків і однієї пивнички, де троє відвідувачів виконували якісь вправи йогів під деренчання рояля; проскочив вузенький місток і почув, як унизу піді мною дзюрчить вода; вилетів на перехрестя доріг і мало пупа не надірвав на крутому, наче в Альпах, підйомі. Він тягнувся цілих дві милі, і з них майже півтори довелось дибати пішки. Я навіть не спинився, щоб роздивитись навкруги, а, скочивши в сідло, поїхав далі. Та почував себе як сам не свій. Адже ніколи ще не ночував не в своїй домівці, а надворі — тим більше. Ба ні, брешу: двічі був у шкільних таборах, та це зовсім не те, бо поряд з тобою тридцять-сорок інших хлопців, і завжди можна згаяти час за картами — все ж таки веселіш і не так нудишся за домом. Я подумав: може б, зайти до пивнички,— та одразу ж відкинув цю думку: чомусь був певен, що моє фото з’явилось у всіх газетах, і навіть ці селюки вже знають мене в обличчя. Я шукав якогось занедбаного сарая, але, як на те, їх там давно вже жодного не було.
Зрештою, я вирішив їхати цілу ніч, а виспатись десь удень. Та це було не так легко. Скоро пішли суцільні горби, а де підйоми, там і спуски — це всякий дурень знає. І навкруги ні душі.
Атож, ні душі, і я їхав, сам не знаючи куди, все далі й далі від рідного дому. Місяць мчав по небу із швидкістю шістдесяти миль на годину. Ялини стриміли обабіч дороги, мов залізні шпичаки. Поки вітер дув у спину, було ще сяк-так, та годині о десятій він раптом перемінився, і тепер я насилу повз. А проїхавши ще дві милі, здався.
Ось як усе було: край дороги стояв самотній будинок, такий, знаєте, з двома колонами, а на них велетенські кулі,— я зроду такого не бачив. За ним зеленів садок, такий затишний та привітний, що в мене аж серце тьохнуло. Поставивши велосипед під ворота, я подибав стежкою. Вона геть заросла мохом, таким густим, що здавалось, ніби ступаєш по пухкому килиму. Мені хотілось тільки заглянути у вікно — воно притягувало мене наче магніт. Зиркнувши туди, я хутко відвів голову, ніби зляканий птах після того, як клюне, та боятись було нічого. В кімнаті перед телевізором сиділи жінка й дівчинка. Вони дивились на екран і змотували вовну. Знаєте, як це робиться,— одна тримає, а друга змотує в клубок. Тримала дівчинка. Вона була підстрижена під хлопчика, і я бачив її гарненьку шийку. У кого негарна шия, тому не слід так підстригатися. Дівчинка весь час перебирала руками, наче матрос, який тягне линву.
Жінка була вже не молода, років під сорок, сивоголова й рожевощока. Обидві любо всміхалися та тихо-мирно про щось гомоніли. І чомусь їхнє тепло навіть дужче вабило мене, аніж палаючий вогонь у каміні. Я б навіть віддав свої останні гроші, аби ввійти туди, сказати «здрастуйте» і щоб до мене всміхнулася чорнява дівчинка з гарною шиєю, а жінка запросила випити чаю. Навіть зібрався вже постукати й сказати, що я бідний сирота, їду в Пентріт до дядька, який пообіцяв влаштувати мене на роботу.