Та нараз сталася дивна річ: жінка змотала клубок, з усміхом підкинула його та впіймала, а потім поклала на полицю, до якої ледве дотяглась. Сукня з шкіряним пояском трохи піднялася, і я побачив її напрочуд гарні ноги...
Я був такий самотній, що мені хотілося вбігти у будинок, припасти до цих ніг і обхопити їх руками,— чомусь був певен, що знайду собі розраду. Певно, я був тоді близький до божевілля. З деякими людьми таке трапляється, і я розумію, що їх штовхає на це самотність і безмірне прагнення хоч якоїсь ласки. А коли такий залітає в чужий дім, жінка несамовито кричить, відбувається,— заламує руки, і отут йому й амінь...
Я чимдуж кинувся од того вікна.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
1
Чи траплялося вам перебути холодну ніч просто неба? Я обійшов усе задвір’я, шукаючи якогось сарая, але натрапив лише на високий паркан, геть утиканий по верху битими пивними пляшками,— це видовище довело б до сліз першого-ліпшого броварника. І все ж я переліз через той мур і попростував густим сосняком, у якому, куди не глянь, блимали якісь червоні вогники. То були очі фазанів. Я простягнув руку, і один з них боляче дзьобнув її,— певно, фазани були свійські, але не зовсім ручні. Я взяв свій велосипед і поїхав далі.
Невдовзі побачив великий будинок, достоту як у фільмі «Знак Хреста» — порожній ганок, холодні кам’яні плити, гарні кольорові вікна і кістяк старого американського органа, відданого на поталу стерв’ятникам.
Двері міцно замкнені. Я пішов далі й натрапив на якесь звірятко з довгим писком і сумирними очима; воно стало напоготові, піднявши лапки. Видно, мій дух йому не сподобався, і воно втекло.
Я зайшов у двір цього будинку з облупленими стінами, обваленим дахом і порожніми рамами вікон. Скрізь поміж кам’яними плитами росли кущі. Щось зашаруділо, і я кинувся геть ще швидше, ніж те звірятко. Стежка повернула вбік і вивела мене на бруковану дорогу, яка далі розділилася на дві, а потім знову з’єдналась перед руїнами будинку з трьома рядами вікон, шпичастими вежами і розкішним, схожим на печеру, під’їздом, куди я й зашов з велосипедом. І одразу ж опинився у величезній кімнаті, майже як танцзал у «Рідженті», з каміном, що його можна було б прийняти за гігантську браму, якби не димар, що височів десь за тисячі миль над головою.
Я освітив кімнату велосипедним ліхтарем — скрізь купи каміння, дощок і штукатурки. Ліворуч од мене зяяло провалля — ніби гігантський солітер виїв усе і слід його заріс кропивою. Праворуч було безліч інших кімнат, а зверху ребрилися балки, з яких, наче велетенські випотрошені оселедці, звисали рештки штукатурки.
В кінці коридора, очевидно, була колись кухня з великою чавунною плитою та тріснутою раковиною. Мій ліхтар був занадто слабкий, і я не міг добре роздивитися гарні ліпні оздоби в інших кімнатах — якісь там кролики чи зайці, дубове листя й кукурудзяні качани. Потім я побачив ще одні двері. За ними темнів коридор, який поступово збігав кудись униз, ніби підземна печера. Обабіч були невеличкі комірки, і в кожній із них кам’яні жолоби. Під ногами валялось бите скло, а в одному з жолобів була товстелезна порожня пляшка.
Далі коридор, немов задихнувшись, стрімко падав униз і обривався проваллям, так що я мало не дав сторчака. Не знаю, що мене зупинило. Я стояв на висоті п’ятнадцяти-двадцяти футів над прірвою, густо зарослою чагарями. Під ними дзюрчав струмок, ніби хтось грав на іграшковому ксилофоні. Я уявив себе там, на дні провалля, як я лежу цілими днями горілиць, дивлюсь на зелене гілля, слухаю, як дзвенить вода, і чекаю голодної смерті. Кажуть, що, коли поблизу є вода, можна протриматись довше. Мені здалося, що за рогом сяйнуло світло, і я погасив ліхтар. Світилось вікно, очевидно, у підвалі. Світло вабило до себе, і я, повернувшись назад, обійшов будинок коридором. Почулося підозріле шамотіння. Я зупинивсь і якусь мить думав, хто б міг там світити. Потім озирнувся навкруги і глянув у небо, по якому, наче сполохані, бігли хмари. «А, пан чи пропав»,-— подумав я і пішов далі.
Спочатку відшукав те вікно. Крізь уцілілу шибку побачив чоловіка, який сидів мало не на самому вогні. Він весь час ворушив дрова дрючком, і я подумав, що, може, він смажить форель або принаймні кип’ятить собі чай. Напевно, він зачув мої кроки, бо, коли я ввійшов у двері, що вже років із двісті висіли на одній завісі, рвучко підхопився і став під стіну, готовий до бою. Борода давно не голена, налляті кров’ю очі. І ще ніс... Я такого зроду не бачив — кривий, мов турецький ятаган, і довгий... мабуть, довший за бороду, хоч це, звичайно, тільки так здавалось.