— Про це писали в вечірніх газетах,— сказала вона.— Який жах! Певно, той убивця божевільний. А ти з його братом... Жах, та й годі!
Ми ще довго розмовляли на цю тему. В газетах нічого не було про нашу бійку, отож усе, як видно, владналось; можливо, Мік у лікарні, і, може, навіть у нього струс мозку, але, дякувати богові, він живий.
— Ти легко піддаєшся поганому впливові, Артуре,— мовила Стелла.— Не слід було тобі йти туди з тим хуліганом. А тепер найкраще піти в поліцію та про все розповісти.— Я не став сперечатись і кивнув.— Адже тобі нічого боятись. Ну, а поки що скупайся. Зараз я приготую тобі воду.
— Так, так, і дай щось попоїсти, бо я від учорашнього вечора голодний.
— Бідолаха! — жалісливо мовила вона.— Ось зараз я чай підігрію.
Вона пустила воду в ванній, метнулася до кухні, поставила чайник і за хвилину вернулась із тацею в руках. Я знав, що чайник кипів уже вдруге, та все одно чай був дуже смачний, міцний і запашний, саме такий, як я люблю,— вона це знала,— дві ложки цукру й багато вершків. Я взяв чашку обома руками, смакуючи наперед ароматну гарячу рідину, а коли Стелла нахилилась, побачив улоговинку в неї на грудях. Та вона знову кудись майнула.
— Я зігріла тобі рушника,— повернувшись, сказала вона.— Тільки не дуже хлюпай... Що ти хотів би на вечерю?
— Яєчню з шинкою,— відповів я сміючись.— Я всю дорогу мріяв про неї.
Я пішов до дверей, наче ситий тигр, який щойно повернувся з полювання.
— А чому ти прийшов до мене? — спитала вона.— Чому не до тієї дівчини?
Пропустивши повз вуха натяк на Дороті, я відказав:
— У мене нікого нема, крім тебе, Стелло.
Вона усміхнулась, і я подумав: яка ж бо ти гарна в цьому ситцевому платтячку,— саме здобич для тигра! Я теж посміхнувсь і пішов нагору. Блакитна ванна була повнісінька, над нею здіймалася густа пара. Я роздягнувся до пояса, вимив голову й плечі, витер волосся і лише потім залґз у ванну.
Постояв трохи на колінах, вдихаючи духмяну пару, а відтак ліг горілиць і простягнувся на весь зріст; потім встав і намилився. А тоді знов поринув у воду. Оце розкіш! Тіло моє стало наче мармурове, і сили поступово повертались. Разом із брудом я змив усі дурощі й приниження, яких зазнав, коли мене обдурив Носач, а дядечко Джордж продав у рабство; забулась раптом і ганебна втеча, і те, що замість велосипеда мені підсунули лахміття; змив усю свою ганьбу. У всякому разі мені так здавалось. Отож я ні про що більше не думав, тільки про себе й про Стеллу.
Витершись, я надягнув штани та сорочку і спустився вниз. Яєчня з шинкою була вже на столі. Я хутко знищив її. Стелла випила зі мною за компанію чашку чаю. Вона майже не говорила і весь час уникала мого погляду. Нарешті, коли я вже доїдав другий бісквіт, обізвалася:
— Френк дістав місце на березі, в Ліверпулі.
— Виходить, ти туди переїдеш?
— Я навіть рада. Ненавиджу це місто...
— І все через мене?
— Ти в цьому не винен. Я думала, що, коли все скінчиться, мені полегшає, а вийшло навпаки. Мабуть, це не минає.
Вона рвучко підвелась і вибігла в кухню. Я пішов за нею. Стелла гірко плакала. Я легенько торкнувся її плеча.
— Не треба, Стелло. Я зараз піду.
Вона дивилась, як я зашнуровую черевики.
— Куди ж ти підеш?
— Не знаю. Певно, додому.
— Ще ж не ходять автобуси.
— Піду пішки.
— Ти, мабуть, вважаєш мене жорстокою, що я виганяю тебе в таку пору. Але ж тобі треба колись повернутися додому, так?
— Ти дуже багато зробила для мене, Стелло. Мені більше нічого не потрібно.— Я випроставсь.— Не проводжай мене.— І простягнув їй руку.— Я ніколи тебе не забуду, Стелло.— Проте руки її не випускав.—Ти завжди була для мене справжнім другом.
Її рука тремтіла в моїй. І мені досить було лише її пригорнути...
Стелла заплющила очі.
— Поцілуй мене і мерщій іди, поки я не передумала.
Я пригорнув її і поцілував, не міцно, а ніжно-ніжно.
Вона провела рукою по моєму обличчю і легенько торкнулася шрама. Я поцілував її в очі і відчув на губах солоний присмак. Вона здригнулась, і я міцно притиснув її до себе...
— Не треба,— сказала вона, одкинувши голову.
Я глянув їй в очі. І раптом зрозумів, що то не Стеллині очі. То були очі незнайомої мені жінки, яка в порівнянні зі мною прожила й вистраждала двісті життів. Мені стало моторошно. Я пригадав Мілдред. Проте не зупинився. Я ж був тигр, і для мене настав час стрибати крізь обруч. Це було не раювання, а боротьба, в якій я зазнав поразки; не звичайне прощання, а довічна розлука... А потім я втік, не озираючись.