Світало. Я почував себе так, ніби оце вдруге скінчив школу, хоч тепер знав, що в житті є нездоланні речі. Я причастився таїнства, найсвятішого таїнства в світі, і тепер завжди схилятимусь перед ним.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
1
Я б міг поїхати заводським автобусом, але визнав за краще пройтись. Річ у тім, що я просто боявся повертатись додому. Та даремно це мене страхало: не встиг я клацнути замком, як двері розчинились, і на порозі зустрів мене Гаррі — кудлатий, у піжамній куртці і в штанях з обвислими шлейками.
— Заходь, тебе тут ждуть, наче манни небесної,— мовив він.
І відступів убік, даючи дорогу моїй старій, яка летіла до мене, плачучи та сміючись, і зацідила мені так, що я теж заплакав.
— Ось тобі! За всі мої хвилювання й безсонні ночі.
Проте я знав, що все гаразд, що вона вдарила мене з любові.
— Коли ти востаннє їв? — запитав Гаррі.
Я, звичайно, сказав, що давно, місяць чи, може, й два тому — і вже за хвилину почув пахощі яєчні з шинкою, яку мав щастя їсти вдруге за цю ніч. Моя стара терла руку, яка щеміла від удару, й закидала мене запитаннями, а я ледве стримував язика, щоб чогось не вибовкати. Та все ж стисло розповів про бійку і про те, як ми бачили Креба.
— Його схопили вчора в Едінбурзі,— сказав Гаррі.— Ведеться слідство.
Ганебно признатись, але я зітхнув з полегкістю, коли дізнався, що все скінчилось. По дорозі додому мене переслідував страх, що, прийшовши од Стелли, я потраплю в пастку: біля будинку цілий ряд поліційних машин, стирчать антени, а моя стара сидить на табуретці і детективи допитують її.
— Не пощастило хлопцеві.
— Перестань молоти дурниці, краще надягни піджак,— гримнула моя стара. Потім підозріло сказала: — Щось ти аж надто чистий, хоч і спав на землі.
— Вмився у громадській убиральні,— збрехав я.
— Ось тобі гарний шматок шинки,— частував мене Гаррі. Моя стара тим часом пішла до комори.— Тебе не візьмуть, малий. Слідство вже скінчилось.
— А ви звідки знаєте?
— Маю знайомого в поліції... Револьвер був при ньому. Старого лише поранено — видужає і теж даватиме свідчення. Зате в неї поцілив без промаху.
— Звірюка! — докинула моя стара.
— Не кажи так,— сумовито мовив Гаррі. Я глянув на нього. Високий, прямий, спокійний, а проникливі очі так і сяють мудрістю; і мені раптом здалося, що то якесь велике серце за кожним ударом сповнює мене і мою стару здоровим глуздом.— Ти надто мало знаєш, щоб так казати.
— Він не смів проливати кров.
— Авжеж. Та, мабуть, зіткнувся з чимось таким, що не мав іншої ради.
— Повісити мало катюгу. їй-право, навіть зашморг — завелика розкіш для нього.
— Він прагне лиш одного — якнайшвидше померти,— сказав Гаррі.
— А ти звідки знаєш?
— Знаю, голубонько.— І вона відразу вгамувалася.— Тебе, хлопче, не потягнуть і його брата — теж. Так що не муч себе думкою про поліцію, суд та інше казна-що.
Ну й дурний же я був! Повірите, навіть прикро стало, що все так обернулося.
— Ти зробив лиш одну помилку,— сказав він, перевертаючи шинку на сковороді,— коли втік. Тобі треба було добре відлупцювати отого свого приятеля і покликати на поміч.
— А якби той чоловік помер...— сказала моя стара, і я зрозумів, що вона має на думці.
— Від смерті не втечеш,— мовив Гаррі.— Людині можна пробачити бажання уникнути її, але це тільки бажання.
— Не думай ти про нього,— звернулась до мене моя стара.— Годі тобі водитися з ним!
— Він мій друг,— відказав я.— Добре вам говорити — кинь думати про смерть. А як кинути друга в біді?
— Ну от, розпустив нюні,— посміхнувся Гаррі.— Адже річ не лише в тому, що він твій приятель, чи не так? Цей хлопець шибайголова, він з тебе робив, що хотів.
— Я мушу з ним побачитись,— наполягав я.
— Авжеж. Та якщо він стане знову співати своєї, дай йому доброго перцю. І від мене додай. Послухай мене хоч раз у житті.
— У нього біда!
— Не кричи.— Я пояснив, що й не думав кричати, але він тільки посміхнувся, глянув на мою стару і знову засміявсь.— Ким ти, хай тобі чорт, себе вважаєш, що думаєш допомогти йому? Ні, друже мій, кожен іде до пекла своєю дорогою, і, щойно ти сподобишся напровадити на розум пропащу душу, вона вже на небесах.
— Гаразд, хай я не чудотворець. І все ж таки він мій товариш, і я повинен йому допомогти.
— Ну, гаразд,— погодився Гаррі.— Ти, звичайно, так і вчиниш, якщо хоч трохи схожий на свою матінку. Але стережись! Цей хлопець нікого в світі не любить, геть нікого.
— А що сталося з Міком Келлі?
— З Міком Келлі? Це в тебе слід запитати. Подумай. Він розуміє, що для нього краще тримати язик за зубами. І його батечко — теж. Отож боятись нічого. Якщо він колись і прийде в поліцію, то неодмінно в браслетах, які, зрозуміло, будуть не з платини.