— Я піду з тобою.
— Ні, ти зостанешся вдома!
— Тоді дай шість пенсів!
Вона стояла біля дверей з сумкою через плече.
— Ти, я бачу, хочеш неодмінно піти зі мною. Очі твої завидющі! Гаразд, надягай куртку.
— Удвох легше битися, мамо,— сказав я, та вона навіть не обернулась.
Всю дорогу ми мало не бігли — я аж захекався. Вона все мовчала і розкрила рота лише тоді, коли ми проходили повз сторожа, що сидів над багаттям, попахкуючи люлькою, і був радий хоч якійсь розвазі.
— Чудова ніч для побачення з коханим, Пег,— сказав він, підморгуючи, і сплюнув.
— Тим краще для мене,— одказала мати.
— А от хлопчині час би вже спати,— зауважив він.
— Коли б не такі старі спритники, як ви, то мене б тут не було,— відрубав я.
Він мало не проковтнув свою люльку.
Моя стара зарепетувала і довго ще гризла мені голову за неповагу до старших.
— Ось зайди вночі до нього в намет, то він тобі покаже повагу...
— Замовч, а то ти в мене сьогодні договоришся,— сказала вона. І, знаєте, наче ото наврочила.
До пристані нам нікого більш не трапилось, коли не брати до уваги з десяток кажанів, які влаштували собі поміж старих пакгаузів щось на зразок тренувального аеродрому. Коли над нами прошурхотів перший, моя стара аж підскочила. Другий мало не заплутався в неї у волоссі, і вона зойкнула. А зачувши третього, вчепилася мені в руку.
Як на лихо, Квартирант був не сам. З ним стояла справжня пава, вся в золоті — волосся, сукня, панчохи; я навіть здивувавсь, чому вона без охорони.
— А це що таке? — спитала моя стара.
— Сукня, як у балерини, я ж казав тобі.
— Та я не про те, дурню. Хто вона?
— Його приятелька.
— Приятелька!..
Ми підійшли.
— А! — видушив із себе Гаррі. Він сидів на даху каюти, щоб зручніше було розмовляти з тим дівчиськом.
— Он як ти влаштувався,— сказала моя стара.— Я вже не кажу про вихованість — примушуєш свою приятельку стояти, а сам сидиш.
— Вона йшла мимо і зупинилась на хвильку,— лагідно пояснив він.
— Схоже на те, що вона збирається тут заночувати...
— Не ляпайте казна-чого! — огризнулося дівчисько.— Я просто чекаю тут на свого знайомого.
— Знайшла місце,— сказала моя стара.
— А чом би й ні, коли він десь розважається собі на моторці,— кинуло дівчисько, труснувши головою.— Тільки хай поспішає, а то я всю чуприну йому вискубу!
Та моя стара вже завелась.
— Он воно як виходить!
— Ну, коли так, то даруйте, я можу й піти,— ображено кинула дівчина й подалася геть.
— Хіба ж можна так, Пег,— докорив старій Гаррі.
— А тобі байдуже, аби спідниця...
— Ти що, лаятись сюди прийшла?
— Тебе навідати... Давно час...
— Тоді ходім до каюти.
Він простягнув їй руку.
— Ні, я спущуся по трапу.
— У мене немає трапу.
— Тоді я зостанусь тут.— Вона глянула навздогін дівчині.— Ач, балерина!
— І досить гарненька,— сказав він.— Ну, йди вже сюди, Пег.
Тут я їх залишив. Надійшов хлопець тієї балерини, і вона дала йому перцю. Потім вони кудись пішли, а я поплентався слідом.
Коли вони зникли з очей, я повернувся до причалу. Катер тихенько погойдувавсь, вода плюскотіла під кормою, але в каюті було тихо. Щось шаснуло під ящик для рибальського знаряддя... Миша... Раптом мені чомусь стало страшенно самотньо. Виходить, вони помирилися й пішли додому? Будуть хихотіти, влаштують собі святкову вечерю, а я змушений буду грати третього зайвого. Я вирішив хоч погрітися й скочив на палубу. Вже взявся був за клямку, коли почув:
— Дома зручніш.
— Але ж сюди ніхто не прийде.
— Тут мало місця.
— Та дарма...
Чути було рипіння дощок. Я завмер, серце у мене страшенно калатало. Хотілося вбігти до каюти, та я навіть не міг поворухнутись. Не пам’ятаю, про що я думав. Здається, про те, що час би вже мені порозумнішати, адже всі цим займаються, і моя стара, звичайно, теж — звідки ж би тоді я взявся?
— Не треба стояти переді мною на колінах,— сказала вона йому.
— Я душі в тобі не чую і ладен стояти так усе своє життя.
— Не треба,— сказала вона так ніжно, що аж у мене кров захолола в жилах.
— Господи! — мовив я.
Катер похитувавсь, а я думав про сардини, що пруть у сіті, наче сотні локомотивів. Мені здалося, ніби я чув, як вона і Квартирант кинулись одне одному в обійми — це було схоже на вибух, і я злетів східцями, мов очманілий кіт. Мені хотілося втекти від звуку поцілунку, та він наздогнав мене, хоч уже й перестав бути звуком. Наздогнав і оповив, наче вологий целофановий пакет, і марно було тікати чи опиратися — адже від себе не втечеш.