Я почув гудки пароплавів, і в моїй уяві постали Темза, Хамбер, Гудуїн, Копенгаген, Гамбург, Біскайська затока, Новий Орлеан і мис Горн. Я дійшов до самої річки і лише тоді зрозумів, що несвідомо йду на заклик гудків. Коли я згадував оті звабливі назви й порівнював їх з тим, що мене оточувало, мені ставало нудно; брудні тротуари, всюди пісок, туман, що линув від моря, з домішками сірки й попелу,— гірше, ніж у пеклі; запустілі сади, земля, тверда, наче асфальт; покороблені стіни, брудні фіранки, лампи без абажурів, і скрізь, немов щурі, сновигають замурзані дітлахи.
І ось що спало мені на думку. Кажуть, що іноді людина ходить над пекельною прірвою. І справді, подумати лишень, що коїться у мене всередині! Ось де прірва, а я — на краю її: бідолашний Артур б’ється, кричить, проситься на волю; вбивця, сексуальний маньяк, брехун, лицемір, усміхнений боягуз; нікчема, ламаного гроша не має і тільки й уміє, що інших свиней одпихати від корита; або злодій з гумовою пикою, який надто тремтить за свою шкуру, щоб ризикнути. Ось навколо чого ми всі обертаємось...
Вийшовши на дорогу, що веде до Блейдон-Рейсіс, я зайшов у пивничку — не тому, що хотів випити, а тільки щоб якось вибратися з цієї пітьми. Там був бар з милю завдовжки і площинка для танців. За прилавком стояла жінка, схожа на жабу, і, коли я підходив до неї, десятки очей свердлили мені спину. Я ледве видушив з себе, щоб вона дала мені шотландського елю, хоч думав замовити звичайне пиво. Барменка сердито зиркнула на мене, але замовлення виконала. Обручка в неї аж вросла в палець. Я почав пити, озираючись через плече. За середнім столиком дві бабусі, в яких ніколи не було онуків, із знанням справи розмовляли про викидні та аборти, одна з них розповідала, як їй не повелося,— одне дівчисько, помираючи, виказало її.
Кілька парочок, аж захлинаючись, розповідали солоні анекдоти і терлись коліньми під столами; темнокоса ірландка майже лежала на стільці й, розставивши ноги та широко розтягаючи рот, наспівувала баладу; якийсь хлопчина, не старший за мене, тиснув у темному кутку дівчину, мабуть, думав, що ніхто не бачить, або просто прикидався задля пристойності; два водії шахрували з подорожніми і для хоробрості цмулили кухоль за кухлем, а поважний старий робітник з вусами, як у кайзера Вільгельма, і в твердому комірці, дивився на мене так, ніби хотів сказати: «Господи, мало тут своїх шмаркачів, то ще й тебе принесло!»
Я пив, намагаючись ні про що не думати; пиво текло у мене по підборіддю, і всі сміялися з мене. Лиш один не сміявся — і то був старий Джордж. Три великі кухлі стояли перед ним, а четвертий він тримав у руці. І мені раптом здалося, що я прокинувся після якогось кошмару або після нескінченної ночі побачив сонце. Я хутко підсунувся до нього.
— Здрастуйте, Джордже.
— Не смій так називати мене.
— Це ж я, Джордже.
— Хто ти, чорт забирай? — спитав старий, повертаючись до мене, і... о боже, він мене не впізнав.
— Артур Хеггерстон, працював з вами на будівництві.
— Зовсім вилетіло з голови... Поховав би ти стільки людей, тоді знав би, як важко всіх пам’ятати... Пробач, малий, у мене горе. Останню рідну душу поховав. Всі полягли у мене на очах — од куль, багнетів, снарядів і мін; тонули, гинули від грипу, запалення легенів, сухот; конали під породою, згорали живцем од шахтного газу, проте один завжди залишався...
— Хто ж це, Джордже?
— Він сорок років носив на плечах труну, і от тепер сам ліг у неї... Стривай, адже це ти Артур, той хлопчина, який працював у похоронному бюро.
— Та ні, я на будівництві працював.
— Це ти закопав свого дядька і шахрая Сема. Той Сем дуже схибив наостанку. Переселився туди, де вже не буде шахрайства.
— Помер?
— Ні, десь поїхав легені лікувати.
— Жаль,— сказав я. І серце моє чомусь болісно стислося.
— Жаль! Ти краще мене пожалій. На його місце мене поставили. Я тепер десятник.
— І все через оту мою витівку?