Він похитав головою.
— Вони години зо дві вибирались, проте на своє щоденне побачення все-таки встигли, і так зраділи, що кинулись до першої ж пивнички та давай цмулити пиво. Це я про Сема. Дядечко, той второпав, чим воно пахне, і втік додому. А Сем, бідолаха, ніяк не міг одігрітись... Напився і всю ніч пролежав у канаві. Сам винен.
— Але почалося все через мене.
Він знову похитав головою.
— Ти тут ні до чого. Не думай, що це ти запроторив його в санаторій. Він сам себе запроторив. Адже він весь час занапащав себе, від самого того дня, коли мати відлучила його від грудей.
Старий, не підводячись, хотів поставити порожній кухоль, але не зміг дотягнутись. Я взяв його і подав інший, один із тих, що стояли перед ним.
— Не думай, що це ти доконав його,— повторив він.— Здається, я вже казав це.— Я кивнув.— Атож, казав. Ось, приміром, я винуватив себе в тому, що сталося на «висоті 60»,— я розповідав тобі коли-небудь про це? Я прокопав не один підземний хід і вставив запали. Проте я був винен у всьому не більше, ніж генерал, який нами командував... Це все змій спокуситель колобродить. Сидить он там (він показав на підлогу), роззявляє свою пащеку і поглинає людей. Ось і все. Господь сотворив людину для радощів, а зміюка заздрить і тягне всіх нас у пекло.
— Хіба це так просто, Джордже?
— Змій поглинає всіх. Тут нічого й сперечатись.— Він одним духом спорожнив кухоль.— Тепер, коли в нього ніхто не вірить, йому стало ще легше орудувати. Це він попутав тебе й інших хлопців, коли ви цькували мого небожа. Бідолаха думав, що тікає од вас, та де там — то змій тягнув його до пекла, точнісінько, як земля все притягує, зрозумів?
— Керрезерс-Сміті
Він кивнув.
— Уперше змій спокусив його, коли він став соромитись свого прізвища. Мені що. Адже родичів не вибирають. Вони тобі від народження даються, а потім ти можеш їх і покинути — твоя справа. Та щойно він змінив собі прізвище, як і попався у тенета до змія. Чоловік, який злякався свого прізвища і хлопців боїться, вже нічого не може знести. Так чи ні? Ось він тікає, мов заєць, а жінка, оте отруйне гадюче жало, тут як тут, тягне його в прірву.
І я знову уявив собі, як Керрезерс-Сміт увійшов до будинку над виярком.
— Та, що його впустила?
— Та, з якою змій його звів.
— То, по-вашому, не ми у всьому винні?..
— Викинь це з голови. Ви не відали, що коїли. І та жінка — теж. Коли мій небіж тікав од вас, він потрапив у пащу змія. Не знаю, що краще: лізти вгору чи падати вниз. Та, видно, він їй сподобався. Вона не вмивалася днів зо два. Потім прийшла до мене і заявила, що знайшла його в зашморгу, і все допитувалась: «Чому? Може, від того, що втратив місце? А може, тому, що його тягло до дружини та дітей?» І я не став пояснювати, що просто одного ранку він прочумався й побачив її брудне обличчя, брудне вікно, брудні простирала... і зрозумів, що він в утробі змія.— Джордж посварився на мене пальцем.— Затям, у тебе може бути шикарний дім, шикарне авто і шикарна жінка — і все ж ти будеш в утробі змія...
— Може, ви й маєте рацію,— сказав я.
— Поглянь на мене, озирнись на себе, хлопче. Всі ми там. Нам і поворухнутись не можна без згоди змія. Це він шахрує подорожніми, а не Сем, і не я, і не отой з револьвером. Усі ми на зразок заводних мавпочок.
І він поворушив пальцями, ніби граючись невидимою цяцькою.
— Коли я працював у шахті,— провадив він далі,— то часто думав, що буде, як я проб’юся до світла? Чи буде мені добре? Проте, Артуре, синку, світла нема ніде...
Барменка з жаб’ячою пикою підійшла до нас.
— Це твій знайомий? — Я кивнув.— Веди-но його геть від гріха...
— Я проведу його додому,— промимрив я, і раптом почувся брязкіт. Старий Джордж повалився на стойку, а кухоль просвистів повз голову барменки.
— Ти теж заодно з ними,— мовив він тихо.— Теж у спілці із змієм.
Рука в нього була тверда, мов залізо.
— Вона ж не знає про це, Джордже,— озвався я.— Вона не винна.
— Твоя правда,— сказав він, одвертаючись. Барменка одразу втекла.— Нещасна тварюка.
— Ходімо звідси,— запропонував я.
— Знову на «висоту 60»? Вона ж ось-ось має злетіти в повітря.
— Ми повинні допомогти їм...
Зайшов якийсь здоровило в сорочці без комірця. Я намацав у кишені монету.
— Не турбуйтесь, містере, ми вже йдемо.
— А кухоль?
— Ось півдолара.
— В півдолара не вбереш. Онде й хазяйка зомліла,— сказав він і шаснув під стойку.
— Стережись, он іще один! — вигукнув Джордж.
Здоровило простягнув руку за ножем, і ми побачили наколоту на ній голу жінку. Джордж відштовхнув мене і, пригнувши голову, зацідив йому. Той беркицьнув на підлогу. Всі, крім ірландки й старого, які тепер сиділи за тим столиком, де були молодята, з’юрмилися навколо нас.