— Дайте мені його вивести,— благав я.
— Зараз я наведу порядок, ось побачиш,— хихотів Джордж.
Він розмахнувся, і всі кинулись хто куди.
Від пивнички до його житла було всього-на-всього чверть милі, проте ми йшли добрих півгодини. Я зрозумів, що йому просто не хочеться додому. Він би все танцював, обіймав ліхтарі, хитався, викидав колінця або правив теревені. Та потім він трохи очумавсь, і мене до себе не впустив.
— Тобі нічого тут робити, хлопче. Іди собі, все буде гаразд.— Він сів на східцях і задер голову.— Хоч би тобі одна зірочка. Вперше глянув на небо за стільки років, а вони, як на зло, всі поховалися.
— Це тому, що з моря нагнало туману.
— Не дури себе. Зірки дають людям надію, а всяка сволота навмисне туману напускає, зрозумів? Там, нагорі, стільки світла, що осліпнути можна. Біжи додому, хлопче, та живи так, щоб з тебе було щось путяще.
— А як цього досягти?
Він похнюпився і став задумано бгати свій старий плащ.
— Не знаю. Але всі дороги відкриті для тих, хто не думає тільки про себе. Я стріляний горобець, можеш повірити моєму слову.
— А як ви почуваєте себе?
— Добре. Іди.
— Тоді бувайте...
— Йди з богом. Ба ні, зачекай: казав я тобі, що тепер я десятник? Минулого тижня загріб аж цілих десять шилінгів.
Мене наче громом ударило.
— Он воно що!
— Авжеж,— мовив він.— По кому ж тепер правити поминки — по Сему, моєму небожу чи по мені?
— Краще б ви пішли звідти,— сказав я.
— Гидко тебе слухати,— посміхнувся він.— Хіба ж може старий птах покинути насиджене гніздо? Мені пізно починати все спочатку.
Я хотів сказати, що не пізно, але що я міг йому порадити?.. Подумав тільки, що він щасливий, коли може радіти життю, бути не на «висоті 60», а над нею і навіть вище, де все залляте сліпучим світлом. Та я був не такий наївний і знав, що він не жде од мене ніякої відповіді.
Запитання він задавав самому собі, як ото похований живцем стукає у віко домовини, знаючи, що ніхто, крім нього, цього не почує.
— Дуже шкода, Джордже,— сказав я.— Прощавайте.
— Йди з богом,— сказав він, і сказав це проти власної волі.
Для мене це було, ніби удар обухом по голові, бо за цими словами ховалася людина без будь-яких перспектив. Він знав, що бога нема, проте вигадав його для мене.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
1
Все було, як і раніш, тільки наша компанія потроху розвалювалась. Коли я знову з’явився в «Рідженті» й поспитав про Носача, мені відповіли так, ніби його й на світі не було. Коротун спокійнісінько грав на більярді з якимось типом, на прізвище Сенгстер,— той мені дуже не сподобався. Мишеня Хоул з Бевзем цмулили кока-колу. Обидва були якісь сонні та ліниві. До того ж знуджені. Я анітрохи не здивувався, коли Бевзь на моє запитання лиш невдоволено скривився.
— Не бачив його відтоді, як отой його братуха порішив кралечку Міллі. Він тепер нас цурається.
Я глянув на Мишеня, та той тільки здвигнув плечима, і це вивело мене з себе.
— Виходить, ви покинули його в біді?
— Ти ж знаєш Носача,— буркнув Мишеня.— Йому ніхто не потрібен, от він і не ходить сюди.
— А може, йому хотілося б з кимось поділитись?
— Облиш,— мовив Бевзь.
— І ніхто його не шукав?
— Ти що? — здивувався Мишеня.— Його старий так зустрів одного дідка, який прийшов помолитись за їхні душі, що той і досі не може поворухнути рукою. І Носач теж звірюкою став.
— А хто ж той дідок? — спитав я про всяк випадок, хоч уже й сам здогадався.
— Якийсь пастор,— мовив Гаррі Джонс.
— Горе зовсім прибило їх,— докинув ще один, вихиливши склянку кока-коли.— Стара й досі не отямилась.
— Ти з ним товаришував,— сказав Мишеня.— От і йди до них, хай тобі теж руку вивихнуть.
— Слухайте, хлопці, що я вам розповім,— обізвався Бевзь.— Іду я вчора в автобусі і тисну одну кицю, а друга позад мене стоїть. Не витримала та й каже: «Ви думаєте, я нічого не бачу? Я з вас очей не спускаю». А я не розгубився і кидаю їй стильним голосом: «Тоді спустіть їх, бо вони можуть витекти». Ну й реготала ж вона, мабуть, геть штанці обмочила.
— Та ну її к бісу,— мовив Сенгстер.— Ввечері що робитимем?
— У «Павільйоні» цікавий фільм,— сказав Мишеня,— «Жінка-велетень та її діти». Підемо на п’яту годину, а потім гайнемо в «Меджестік» — потанцюємо.
— Я бачив цей фільм, його давно мухи засиділи,— пробуркотів Бевзь. І обернувся до мене.— А ти бачив які-небудь цікаві фільми, Артуре?