Я відповів, що ні.
— В кіно біля Західних воріт крутять шикарний фільм. Ходімо? — запропонував хтось.
— Та ні, краще до клубу,— заперечив Бевзь.— Там дівчата, знаєш, як казяться, коли почують джаз,— самі лізуть тобі на коліна й обіймають за шию.
— То ходім туди,— озвався Сенгстер.
— А пити що будемо — каву? — запитав Бевзь.
— Вип’ємо по кухлю пива, там поруч бар,— відказав Джонс.
— Біс його знає,— вагався Бевзь.— Може, все ж таки зберемося тут годині о шостій?..
— Спитай Коротуна,— порадив Сенгстер.— Гей, Коротун!
Той підійшов.
— Що тут за гвалт? — спитав він.
— Знову нікуди піти ввечері,— сказав Сенгстер.
— Щось придумаєм,— мовив Коротун.— Привіт, Артуре.
— Стривайте, хлопці,— сказав я.— Мені не до того.
— Тривожишся?
— Місця собі не знаходжу,— відповів я.
— Зрозуміло. Наполеон на Ельбі,— мовив Коротун.
— Підеш з нами в джаз-клуб? — спитав Гаррі Джоне.
— Дайте нам спершу поговорити,— сказав Коротун. Ми відійшли в куток.— Він покинув нас, розумієш, покинув. Нічого нам стромляти свого носа в його справи. Він-бо зовсім навіжений. Я бачив його минулої неділі. Роботу покинув ще в день убивства. Каже, що влаштує Кребові втечу.
— Та він збожеволів!
— А ти спробуй йому це сказати. Він кожному горло ладен перегризти. Каже: потрібно буде — підірву стіну.
— Мені треба побачити його,— сказав я.
— Може, й мені піти?
Я похитав головою.
— Треба тільки показати йому, що ми про нього не забули.
— Дарма стараєшся. Він утовкмачив собі, що весь світ заодно з поліцією — всі, хто не хоче робити з ним підкоп до камери смертників.
Та я вже вирішив.
— Де його можна знайти?
— Це дуже просто — він узяв Кребову тачку і торгує фруктами біля критого ринку. Тільки не забудь надягти шолом і панцир.
Хоч вірте, хоч ні, а мені насилу вдалося примусити себе піти. Я ж знав цього типа. Він був наче той тигр у джунглях, і ніщо не могло зупинити його. А брата він таки любив. І якщо вже вирішив улаштувати йому втечу, то буде гнути свою лінію, і хто не підтримає його, одразу стане йому ворогом нарівні з поліцією, суддею та присяжними. Та не лише в цьому річ. Я з материним молоком всмоктав страх до вбивства. Точніше, не до вбивства, а до зашморгу. Коли привселюдно вішають тисячі людей, то мимоволі тисячі інших беруться за розум. Колись влаштовували всілякі видовиська на різдво і привселюдні страти теж; вони й залишили по собі ганебну пам’ять, яку підтримує тепер те, що діється за високими мурами. Угледівши Носача із дверей крамниці навпроти ринку, я немовби побачив його вперше. Його кумедний ніс з горбочком більше не здавався смішним — він був не ознакою хижості, яка робила його нашим ватажком, а лиховісним символом шибениці, і, коли він повертав голову та кричав: «Апельсини, яблука!» — я бачив, як у нього під шкірою ходили жовна.
Він був часточкою того страху, що його я не хотів торкатись, і все одно мене тягло до нього. У місті тільки й говорили, що про вбивство та про те, що буде за це Кребові. Багатьом дуже подобалось думати про довгу ніч та коротенький спектакль, який відбудеться після неї. Носач і його родичі знали це. Навкруг них зловтішалися й перешіптувались вороги, і їм залишалося тільки давати відсіч. А коли дістанеться й невинному — то пусте. Головне, що всі ображали гідність їхнього родича. Навіть доля самого Креба блідла перед цією несправедливістю, перед таким ударом по гідності всієї родини.
Я бачив, що Носач ловить кожний погляд, кожне слово і кожен натяк, і найбільше його ранило те, що всі вважали його боягузом, який дозволить потягти брата на шибеницю. Я підійшов до нього і насилу проказав:
— Як справи, Носач?
— Катай звідси.
— Давно не бачились. Може, поговоримо, як закінчиш?
— Довго ти збирався,— буркнув він.
— Не знав, де ти працюєш. А додому йти не хотілось.
— Кому ти здався!
— Я хочу допомогти тобі.
Він одвернувся і загукав:
— Апельсини, запашні апельсини, два шилінги десяток! Яблука, яблука, шилінг шість пенсів фунт! Солодкі яблука! — А потім крізь зуби: — Ти що, може, родич судді? Або з присяжними водишся? Йому вже ніщо не допоможе. Пропаще діло. Він убив її — старий Чарлі бачив це на власні очі.
— Ніколи не можна все знати наперед. Його можуть ув’язнити довічно, якщо довести, що в нього з головою не все гаразд.
— Я вже говорив з ким треба. Ні біса не вийде, адже в нашій родині нема якоїсь там клятої спадковості.
— Та це ж лише формальність, чи як воно там зветься.