Він глянув на мене так, що я втік би світ за очі, коли б ноги не одібрало.
— Нема у нас спадковості, розумієш?
— Що ж,— мовив я по паузі.— Нічого не вдієш. Я просто хотів тобі запропонувати...
— Апельсини, шилінг чотири штуки, два шилінги десяток! — знову загукав він.— Запропонувати? — Це вже до мене.— Коли я скажу, що в мене на думці, то ти втечеш, як паршивий пес, котрому наступили на хвіст.
— Ой, Носач, не минути тобі в’язниці.
— Я влаштую йому втечу. От побачиш.— І в той же час привітно всміхався, добираючи яблука для молодої покупниці.— Будь ласка, місіс.— Вона щось пробелькотіла і, вхопивши пакунок, швидко пішла.— Поглянь на неї. її знайомі сказали, що тут торгує брат Креба Керрона. Тепер вона буде хвалитися, що бачила мене.
— Все це ти вигадав,— заперечив я.— Вона нічого такого не думала...
Він розтулив кулак.
— Ось бачиш. Шилінг і шість пенсів за фунт. Навіть здачу забула.
У нього на долоні був флорин.
— За шість пенсів поглянути на брата вбивці — це ж дурничка, правда? А знаєш, про що вона мріє? Щоб лиходій на зразок мене підстеріг її на «Болоті» темної ночі. Щоб повалив її, заткав рота травою, й роздягнув догола... Солодкі яблука, місіс! Чудові яблука, шилінг шість пенсів фунт! Солодкі гібралтарські апельсини, шилінг чотири штуки!.. І тоді вона буде щаслива і не писне навіть. А потім, знаєш, що? Потім прибіжить додому, знепритомніє, буде ридати, поскаржиться в поліцію, і ті вийдуть на облаву з собаками... Солодкі гібралтарські апельсини! Шилінг чотири штуки! Десяток два шилінги, самі тануть у роті!.. І якщо собаки його вистежать, вона ще раз знепритомніє — коли її виводитимуть із зали суду. А якщо не впіймають, то все життя згадуватиме його з любов’ю.
— Звідки ти знаєш? Може, вона хороша жінка?
— Не сміши мене! Мого братуху зашморг чекає, а за віщо? За те, що хотів просто так спати з тією лахудрою. А її це не влаштовувало. От він і вбив її. І мав на це повне право. Для неї і кулі шкода, ось що я тобі скажу. Треба було ножем її штрикнути...
— Якщо ти не вгамуєшся, то неодмінно потрапиш до божевільні або ще й у гірше місце,— мовив я.— До чого все це зараз говорити?
— Чорта лисого,— кинув він з усмішкою.— Ну, та гаразд, годі вже. Ти поспішаєш? Ні? Тоді допоможи мені одвезти тачку.
Я був надто переляканий і не міг відмовитись. І все ж думка в мене невпинно працювала. Цікаво, чи у вас теж так? Що б я не почував — сором, відразу, горе чи співчуття,— я все одно невпинно думаю. Завжди насторожі. І я зрозумів Носача.
Тепер я знав, чому він так просто жив у світі, який ненавидів; чому всіма командував і навіть мене примусив коритись; чому міг мати діло з ким завгодно. Він ніколи не думав про дві справи одразу. Хай навіть у нього була всього-на-всього крапля того мозку, він все одно був розумніший за мене, бо завжди думав лише про одне — про своє та про себе. Він не думав ні про вчора, ні про завтра. Для нього існувало тільки сьогодні. На все інше йому було начхати. Хай навіть думки його були неправильні, вони примушували його діяти. Не якісь там кволенькі, плісняві думки, а іскристі, розпечені до білого жару. От якби з цього була користь! Забрати б собі, наприклад, у голову думку: хочу допомагати людям,— і ні про що більше не думати. Тоді вже будьте певні: люди дістануть допомогу. Не треба ні грошей, ні освіти, ні таланту, бо завдяки цьому жарові, цим розпеченим думкам усі, хто потребує допомоги, неодмінно дістануть її. Але звідки береться той жар?
Я думав про це весь час, везучи тачку, мало не падаючи та уникаючи машин,— як визначити думку і розпалити її?
Ставлячи тачку в глухий закуток, Носач запитав:
— Проведеш мене? — Я не відповів.— Є безліч способів визволити його, та я вибрав один, найліпший. Тільки тут потрібна сміливість. Це тобі не забавка. Хіба це чувано — визволити людину, засуджену до страти!.. Ну, як?
— А що він сам каже?
— Креб? Я його не питав. Та він погодиться, будь певен.
— А раптом опиратиметься?
Носач вхопив мене за руку.
— І звідки ти набрався таких дурниць? Та хай він що хоче меле, а перед стратою неодмінно погодиться...
— Ні, не погодиться.
— Звідки ти знаєш? — мовив він, підходячи впритул.— Звідки ти це взяв? Я йому брат чи ти?
Було б мені схитрувати, погодитись, хай собі дуріє. Все одно нічого не вийде. Такі дитячі фантазії добром не кінчаються. Але я знав його норов. Він може примусити сказати «так» просто тому, що він дужчий, і я вирішив допомогти йому єдино можливим для мене способом — сказати «ні», вперше відтоді, як ми потоваришували.
Я мовчки похитав головою.
— Гаразд, я пожартував,— мовив він, пускаючи мою руку, і рушив геть. То була трагічна хвилина для нас обох.— А що, як він і справді не захоче? — раптом спитав Носач через плече.— Ні, це ти просто хочеш викрутитись. Не може він хотіти смерті. Він вчинив не гірше за тих, що стріляють на війні, або тих, що кинули атомну бомбу,— у нього хоч причина була. Він знав, у кого стріляє. Та годі, ти з ними заодно: хочеш, щоб його повісили!