— Слово честі, не хочу,— запевнив я.— Коли б моя воля, то нікого б не вішали.
— Всім цим теревеням гріш ціна,— кинув він і засміявся.— До того ж це лише мрія. Все одно у нас нічого не вийде, навіть надлюдині таке не під силу... Я просто хотів випробувати тебе, подивитись, як ти поведешся. Коли б ти погодився, я перший сказав би, що вона його доконала і що йому тепер лиш того й хочеться, аби швидше скрутили руки та повели туди...
Біля дверей він простягнув мені руку.
— Ти не розсердився? — Я, мало не плачучи, сказав, що ні, і він потиснув мою руку.— Хіба я так вчинив би на твоєму місці? — сказав він, ні до кого не звертаючись.— Звісно, що ні. Я б таки підклав тобі свиню. Та я так, власне, і зробив...
Він обійшов навколо мене, заклавши руки в кишені, знаючи, що я в його владі; потім прихиливсь до стіни.
— Маєш закурити? — Я дістав сигарету і кинув йому.— Ти не повіриш...— почав він і змовк, прикурюючи. Я ждав, що буде далі, а він просто комизився переді мною.— Ти не повіриш,— повторив він,— але я ще зроду не бачив такого гарячого дівчиська.— Він труснув головою і якось дивно, очікувально глянув на мене.— Одного вечора я забіг до неї перепросити за те, що мій старий витурив її старого, сказав, що я добре знаю її і що її батько виконував свій святенницький обов’язок.— Він одшпурнув сигарету, не викуривши й половини.— Люблю отак почати й кинути... Ти слухаєш, Артуре? — Я кивнув.— Ну от, пішли ми з нею прогулятися, довго ходили й розмовляли. Атож, поговорити вона любить. Я покаявсь їй у всіх своїх гріхах. Все йшло як по писаному. А потім вона спитала про тебе, і тут у мене вихопилось ненароком...
— Що вихопилось?
— Я просто так, для сміху, розповів їй, як ти катався з одною дамочкою в розкішному автомобілі. Вона сказала, що в цьому нічого поганого нема, а потім як вибухне... Та все-таки я втішив її,— сказав він переможно. І, схиливши голову набік, запитав: — Ну що ти на це?
Може, він гадав, що я вдарю його, та мене так хутко не розворушиш. Звичайно, мені було боляче, що Дороті нічим не краща за інших...
Та найприкріше було, що я сам цього не помітив, і лише Носач відкрив мені очі. Сумно було згадувати її голос, обличчя і того бідолаху пастора; та найбільше жаль було сердегу Артура. Я відчув, як у мені закипає злість. Якби він одійшов, може б, усе скінчилося мирно. Та йому було мало. Він підійшов і тицьнув мене пальцем у бік. І я не витримав. Три рази стусонув його під груди, а потім зацідив у пику — дуже легко поцілити куди хочеш, коли твій супротивник зігнувся в три погибелі. На якусь мить я став таким, як і він, і мене пойняла одна-єдина думка: відправити його туди, куди Креб відправив Мілдред. Та, відчувши біль у руці, я отямився і рушив геть, розтираючи пальці на ходу. Нічого, оклигає, але тепер між нами кінець,— принаймні так мені здавалося.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
І
Куди не поткнися, скрізь глухий кут. Щосуботи я виходжу ввечері з дому, маючи п’ять, а то й шість фунтів у кишені, і не знаю, куди подітись. У мене є програвач, але біля нього довго не всидиш — він не замінить тобі друга. Є й транзистор, отож, коли остогидне сидіти в нашій затишній вітальні, можна кудись піти. Я вмикаю його, та він теж швидко набридає... Кидаюсь, наче той тигр у клітці. Хлопцями командує тепер Сенгстер і на всіх дивиться згорда, а Коротун, Бевзь та й решта всі — просто ганчір’яні ляльки, з якими нема про що говорити. Носач десь за мільйон миль від мене, він весь аж палахкотить, та мене це анітрохи не гріє. Стелла поїхала, і дім її стоїть пусткою. З Дороті я порвав...
Та хоч і знаєш, що всюди безвихідь, все одно кидаєшся навсібіч. Одного вечора старий Джонсон зустрів мене на Шеллі-стріт і затягнув до себе. Нам не було про що говорити, але я знав, чого він мене привів,— хотів заспокоїти Дороті. Ми грали в шашки, а Дороті гортала журнал. Іноді я ловив на собі її погляд: так дивляться на гримучу змію. Хоч на вигляд вона була аж надто привітна і дуже гарна. Нарешті я сказав, що мені треба йти.
— Зіграємо ще,— запрошував пастор.
— Ні, ні, дякую.
— Ну що ж, заходь. Тобі тут завжди раді.— І зиркнув на Дороті.— Еге ж, дочко?
— Та звісно ж,— кинула вона з пісною посмішкою.