Триффіди помітили, що ворота відчинені. У місячному сяйві та світлі фар ми побачили, як хитаються їхні високі й стрункі постаті і вони незграбним потоком заливають подвір’я, а інші стікаються до стежки з різних боків і рухаються за ними…
Я глянув на Джозеллу. Вона не лила сльози відрами; вона взагалі не плакала. Вона глянула на мене, а потім подивилася на Девіда, який дрімав у неї на руках.
— Я маю все, що мені потрібно, — сказала вона. — Одного разу ти знову привезеш нас сюди, Білле.
— Приємно, коли дружина так впевнена у чоловікові, кохана, але… Чорт забирай, ніяких «але». Я ще привезу вас сюди, — сказав я.
Я виліз з машини, щоб почистити бампер від уламків та витерти отруту зі скла, щоб було видно дорогу — дорогу подалі звідси, через вершини пагорбів, на південний захід.
Далі моя особиста історія об’єднується з історіями інших. Ви знайдете її в чудовій історії нашої колонії, що її написала Елспет Кері.
Тепер усі наші надії зосереджуються тут. Навряд чи щось вийде з неофеодального плану Торренса, хоча якась кількість його маєтків і досі функціонує, а їхні мешканці, як ми чули, ледве животіють за огорожами. Але їх залишилося не так багато. Час від часу Іван повідомляє, що черговий маєток впав і триффіди, які його оточували, розійшлися і пішли брати в облогу інші.
Тож ми повинні виконувати своє завдання самотужки. Зараз ми вважаємо, що можемо знайти вихід, але попереду ще багато праці й досліджень, перш ніж ми, або наші діти, або онуки перетнуть вузькі протоки і вирушать у хрестовий похід проти триффідів, невпинно відтісняючи їх все далі й далі, аж доки не знищимо останнього з них на землі, яку вони в нас відібрали.