Я тривожився все більше. Інстинкт, який боровся з моїм цивілізованим прагненням допомогти цим людям, підказував мені триматися від них подалі. Вони швидко втрачали всі звичайні обмеження. Крім того, мене охоплювало якесь ірраціональне почуття провини від того, що я можу бачити, а вони — ні. Це спонукало мене приховувати від них свій зір навіть тоді, коли я просувався серед них. Пізніше я зрозумів, наскільки слушним був цей інстинкт.
Наблизившись до Голден-сквер, я почав подумувати про те, щоб звернути ліворуч і повернутися на Ріджент-стрит, де ширша дорога і легше рухатися. Я вже збирався зайти за ріг, щоб зробити це, аж раптом пролунав пронизливий крик, який зупинив і мене, й інших. Люди на всій вулиці теж стали й перелякано крутили головами, намагаючись здогадатися, що відбувається. Нервова напруга та стрес досягли межі: жінки вибухнули плачем, а чоловіки, в яких нерви були теж не в кращому стані — прокляттями. Адже звук був моторошний, це була одна з тих речей, яких вони підсвідомо очікували. Вони очікували, що він знову повториться.
І він повторився. Перелякав усіх і захлинувся зойком. Але тепер він уже був менш тривожним, бо всі його очікували. Цього разу я зміг визначити, звідки лунає звук. Кілька кроків — і я опинився біля входу до алеї. Коли я повернув туди, цей крик-напівзойк знову повторився.
Причину крику я побачив за кілька ярдів. Якась дівчина припала до землі, а в цей час кремезний чоловік гамселив її тонким латунним прутом. Її сукня була розірвана ззаду, і на тілі було видно червоні смуги. Коли я побачив ближче, то зрозумів, чому вона не втекла: руки були зв’язані за спиною, а кінець мотузки примотаний до лівого зап’ястя чоловіка.
Я підійшов до цієї пари в той момент, коли він заніс руку для чергового удару. Мені легко вдалося вирвати прут в нього з руки, бо він нічого не очікував, і вдарити його в плече. Він одразу ж замахнувся в моєму напрямку важким черевиком, але я швидко відступив, а радіус його дій обмежувався мотузкою на зап’ясті. Доки я шукав у кишені ніж, він знову щосили вдарив повітря. Нічого там не зустрівши, чоловік розвернувся і добряче вперіщив дівчину. Потім лайнувся і потягнув мотузку, щоб змусити її підвестися. Я вдарив його в голову збоку, достатньо сильно, щоб зупинити і щоб у нього трохи пошуміло у вухах — я ніяк не міг змусити себе звалити з ніг сліпого, навіть такого типа, як цей. Доки він приходив до тями, я нахилився й перерізав мотузку. Потім відштовхнув його легким ударом в груди, від чого він трохи розвернувся, втративши орієнтацію. Уже вільною лівою рукою він розмахнувся і завдав би непоганого удару, але влучив не в мене, а у цегляну стіну. Після цього його вже нічого не цікавило, окрім болю в зламаних пальцях. Я допоміг дівчині встати, розв’язав її руки і повів вниз алеєю, в той час як кривдник досі ще лупцював повітря за нашими спинами.
Коли ми звернули на вулицю, дівчина почала виходити із заціпеніння й повернула до мене брудне, заплакане обличчя.
— Але ж ви зрячий, — недовірливо вимовила вона.
— Звичайно, — відповів я.
— О, слава Богу! Слава Богу! Я вже думала, що я одна така залишилася, — сказала вона і знову розплакалася.
Я озирнувся. За кілька ярдів був паб, де грав грамофон, чулися звуки розбитих склянок і вирувало старе добре життя. Ще за кілька ярдів стояв інший паб, який наразі залишився нерушеним. Сильним ударом плеча я вибив двері до бару. Потім наполовину заніс, наполовину завів дівчину і всадовив її на стілець. Розламав сусідній стілець і заклинив його ніжками ручки дверей, щоб сюди не навідалися інші гості, а тоді звернув увагу на пляшки з тоніком.
Ми не поспішали. Вона зробила перший ковток і вдихнула. Я дав їй час прийти до тями, крутячи в руках келих і слухаючи пісеньку, яку грав грамофон у іншому пабі, — популярну на той час, хоча і доволі сумну: