Сидячи, я крадькома роздивлявся дівчину. Її сукня, принаймні те, що від неї лишилося, була хорошої якості. Голос у неї теж був приємний і явно не поставлений на сцені чи в кіно, бо стрес на нього ніяк не вплинув. Вона була білявкою, але волосся було радше платиновим. Здається, під плямами та брудом ховалося гарне личко. Вона була на три чи чотири дюйми нижча за мене, струнка, але не худа. Схоже, що вона могла застосувати силу, якщо необхідно, але в її приблизно двадцять чотири роки ця сила не застосовувалася ні до чого, крім гри в м’яч, танців та, можливо, верхової їзди. Її руки були гарні й гладенькі, а нігті на пальцях — ті, що ще збереглися, — за довжиною були радше для краси.
Алкоголь поступово пішов їй на користь. Після першої порції вона прийшла до тями настільки, що в ній вже заговорили звички.
— О Боже, я ж, мабуть, маю жахливий вигляд, — зауважила вона.
Ніхто, крім мене, не в змозі був цього помітити, але я промовчав.
Вона встала і підійшла до дзеркала.
— Так і є, — підтвердила вона. — А де?..
— Можете спробувати он там, — запропонував я.
Минуло двадцять хвилин, перш ніж вона повернулася. Зважаючи на обмежені можливості, вона непогано привела себе до ладу, і її моральний стан значно покращився. Тепер вона вже більше нагадувала жертву насилля в уяві режисера, ніж справжню жертву.
— Сигарету? — сказав я, підсунувши ще одну склянку.
Коли процес відновлення сил завершився, ми обмінялися історіями. Щоб дати їй трохи часу, я розповів про себе. Потім вона сказала:
— Трясця, як мені соромно. Я ж насправді зовсім не така — тобто не така, як ви мене побачили. Насправді я достатньо впевнена в собі, хоча ви, мабуть, так не думаєте. Але оце все було для мене занадто важким. Те, що сталося, — дуже погано, а перспектива жахливого майбутнього здалася мені настільки непосильним тягарем, що я запанікувала. Я почала думати, що я, мабуть, єдина людина в цьому світі, яка може бачити. Це гнітило мене, я відразу ж перелякалася і втратила розум, зламалася і розревлася, немов дівчина з вікторіанської мелодрами. Я б ніколи, ніколи не повірила, що можу бути такою.
— Не переймайтеся через це, — сказав я. — Найближчим часом ми, мабуть, багато дивного про себе дізнаємося.
— Але це мене справді турбує. Якщо я починаю отак… — вона не завершила речення.
— Я теж ледь не запанікував у лікарні, — сказав я. — Ми люди, а не обчислювальні машини.
Її звали Джозелла Плейтон. Щось у ній здавалося мені знайомим, але я не міг зрозуміти, що саме. Її будинок був на Ден-роуд, у Сент-Джонс-Вуді. Цей район більш-менш узгоджувався з моїми припущеннями. Я пам’ятав Ден-роуд. Окремі комфортабельні будинки, здебільшого потворні, але всі дорогі. Те, що їй вдалося уникнути загального лиха, було не меншою удачею, ніж в моєму випадку — ну, можливо, більшою. У понеділок вона була на вечірці, — здавалося, доволі бучній.
— Думаю, хтось вирішив, що буде весело, якщо змішати напої, — сказала вона. — Але під кінець я почувалася як ніколи кепсько, хоча й мало випила.
Вівторок вона згадувала як день страждань від нечуваного похмілля. Близько четвертої вона вирішила, що з неї вдосталь. Вона викликала служницю і дала інструкції не турбувати її, хоч би що сталося — проходження комети, землетрус або Судний день. Після цього ультиматуму вона випила сильну дозу снодійного, що натщесерце подіяла на неї, як нокаут.
Відтоді вона нічого не знала, аж доки цього ранку її не розбудив батько, який, спотикаючись, зайшов до кімнати.
— Джозелло, — сказав він, — заради Бога, виклич доктора Мейла. Скажи йому, що я осліп. Сліпий, мов кріт.
Вона зі здивуванням побачила, що вже майже дев’ята. Встала, швидко одягнулася. Слуги не реагували ні на дзвінок батька, ні на її власний. Коли вона спустилася, щоб розбудити їх, то з жахом виявила, що вони теж осліпли.
Телефон не працював, тож єдиним виходом для неї здалося сісти за кермо і привезти лікаря самій. Тихі вулиці, де не було жодної машини, здивували її, але перш ніж до неї дійшло, що сталося, вона проїхала майже милю. Коли ж вона зрозуміла, то запанікувала, а від паніки ще нікому не було користі. Була ймовірність, що лікар міг уникнути хвороби, так само як вона. Тож вона поїхала далі з відчайдушною, хоча й дедалі меншою надією.
На півдорозі по Ріджент-стрит двигун почав захлинатися і зрештою зупинився. В поспіху вона не глянула на датчик рівня пального і досуха спустошила запасний бак.