Тализін опустився на стілець, відклав папір зі схемою, присунув ближче телефон, який нарешті звільнили, і набрав номер. Довго тримав трубку біля вуха, та врешті-решт поклав її на апарат, так і не промовивши ані слова. Проходячи назад повз креслярську дошку, він глянув на неї, потім на годинник і пройшов до свого місця: коли думки зайняті іншими проблемами, навряд чи можна накреслити щось путнє. Поміркувавши над чимось ще кілька хвилин, він пошкріб бороду, протер окуляри, поклав аркуш до теки і звичайною своєю ходою — підтюпцем — вискочив з КБ.
Тализін стояв на зупинці і думав, що завтра кров з носа треба зробити дипломну. П’ятдесят гривень у кишені зараз ой як не завадили б. А спрощений супорт міг і почекати день-два. Але щоб продуктивно працювати, належало хоча б у загальних рисах вирішити проблему, над якою він ще недавно сидів у такій незручній позі і до якої повсякчас повертався думками.
Потрапивши додому, Валерій часу не гаяв. Дружина ще не прийшла з роботи, діти були хто де — молодший в садочку, а старший у музичній школі. Він прожогом виніс сміття, поставив варитися начищену дружиною ще зранку картоплю і заходився коло відеомагнітофона. За його ремонт можна було отримати живу десятку. Звичайно, ремонт коштував дорожче, але саме тому апарат і принесли йому, Тализіну. Причину неполадок Валерій визначив ще кілька днів тому, робота залишалась суто механічна — з викруткою та паяльником. Примостившись у закутку за столом, він розклав свою схему, ту, що розглядав на роботі, і, позираючи час від часу туди, взявся до відика. Дружина, яка прийшла за годину, ще з порога почула запах каніфолі та диму. На аркуш зі схемою вона не звернула ніякої уваги.
Картопля давно вже зварилася, і дружина, бачачи, що Валерій міцно причепився до відика, сама пішла в садочок по сина. Коли вона повернулася, апарат уже був під’єднаний до телевізора, який показував імпортні мультики про роботів-трансформерів. Побачивши це, малий відразу чкурнув до телевізора, навіть не звернувши уваги на Тализіна-старшого, який, до речі, також був захоплений важливою справою. Він говорив по телефону. Дружина, роззувшись і накинувши фартух, пішла на кухню готувати вечерю. Через відчинені двері до неї долітали уривки фраз, які вона, як завжди, пропускала повз вуха.
— Скільки? Два? Та ні, напевно, три-чотири роки. Якраз тоді мій менший народився, так мені здається. Ну, до біса хмарочос. Мені більше подобається інший варіант, той, що я тобі кажу. Чи вдасться ним скористатися — не знаю, але він принаймні безпечніший, це однозначно. Зайвий ризик нам також не потрібен.
Пауза.
— Ну а чому ти такий впевнений? Цього ж ніхто не пробував! Послухай, мені це спало на думку місяць тому. Я тепер щодня думаю над цим. Ти знаєш, я співставив за цей місяць чотири різних варіанти західної сітки. Повір мені, це досить важко зробити, адже кожен креслить, як уміє, але закономірність простежується, треба тільки уважно подивитися. Подумай добре, я вдруге не пропонуватиму, знайду інших бажаючих. Отак-отак, а ти як думав. Я в курсі, що ти трохи відійшов від наших справ, але ідея варта того, щоб спробувати.
— Що? Ну, не знаю… З цим, звичайно буде важче…
— Гарантії… Гмм… Ну, хто не ризикує, той не п’є шампанського. Словом, як забажаєш. Поспішати в принципі немає куди, так що думай, наважуйся…
— А, ну, звичайно. Вдвох, безумовно, ризиковано… Удвох не потягнемо. Не дай Бог… У мене діти ще малі… Так, підберемо нормальну команду, я гадаю, чоловіки чотири…