Зараз у будинку Гайдукевича, напевно, готуються до походу у печери. По екзотику. А можливо, ніхто вже й не готується. Може, глава фірми давно припаркував свою «ауді» біля дев’ятиповерхівки, де живе розкішна блондинка у чорній сукні, а молода порядна та розумна дівчина з великими виразними очима, яка навіть не згадала про нього, що лежав з її милості на самоті у чотирьох стінах, сидить зараз на килимі та пестить своїх доглянутих псів. Усе стало на круги своя. І не повинно бути йому ніякого діла ні до Гайдукевича з його коханками, ні до псів, що табунами тинялися по віллі, ні до її чарівної господині. Ні-до-чо-го.
Порозглядавши стелю ще хвилин десять, Сергій накинув спортивну куртку і покульгав у вестибюль. Черги на телефон довелося чекати. Марини вдома не виявилося. Не виключено, вона вже готувалася до зустрічі Нового року десь в іншому місці, там, де її могли належно оцінити. Повернутися нагору, так ні з ким і не поговоривши, було б зовсім сумно і Сергій, повагавшись, набрав телефон Валерія.
— Ну, що, — запитав він, коли той озвався, — ти вже готовий до новорічного сафарі?
— Звичайно!
Настрій у Тализіна був піднесений. Валерій уже передивився спорядження і був у захваті. А перспектива несподіваного заробітку ще більше додавала наснаги.
— А колеги твої — ну, оригінали! — сипав він скоромовкою. — Дама хоче собачку до печер тягти, а верховний шеф пів морозильної камери на себе висадив, очевидно поїсти не дурень. По ньому, власне, видно. Та взагалі, хлопці з тих, що могли б жити ще веселіше, але не знають, як це зробити.
— Зрозуміло, — погодився Сергій.
— А як ти? Як твоя нога?
— Стерпно. Не найгірше, скажімо так.
— Радий за тебе. А це правда, що сама мадам тобі ногу поламала? Я взагалі думав, що тебе неможливо вивести з ладу, а тут…
— Звідки така інформація? — похмуро запитав Сергій.
Подібні запитання настрою не додавали.
— А їхній охоронець щось таке казав, — пояснив Тализін.
— Ринат?
— Він.
— Можеш передати йому, що язик у нього, наче в баби.
— Ліпше сам передаси, коли видужаєш, — дипломатично запропонував Валерій.
— Гаразд. Ну, що ж… Бажаю тобі приємної прогулянки. Слухай, — Сергій сам здивувався цьому запитанню, — а хто такий е-е… Джимі Патерсон? Тьху, тобто Джеремі Патерсон, ти не знаєш?
— Хто? — не зрозумів Тализін.
— Джеремі Патерсон.
— Не чув про такого. А чому ти питаєш?
— Ну, ти ж у нас ерудит, ходяча енциклопедія! — Сергій не відмовив собі у задоволенні ущипнути приятеля за запитання стосовно власної ноги. — Друзь, словом, місцевого масштабу…
— Не знаю, — пробурмотів Валерій, риючись, очевидно, у власній пам’яті. — А з якої це опери?
— Автор книги однієї.
— Про що?
— Не знаю, не по нашому написано. Англійською. Конкретна така книжка. Приблизно тридцять на двадцять сантиметрів і завтовшки сантиметрів з десять.
— Справжній костоломський підхід до оцінки книги, — зауважив Тализін. — Сказав би зразу: вдариш по голові — вб’єш. Не знаю. Не пригадую, щоб чув таке ім’я. А що?
— Та так просто… — відмахнувся Сергій. — Ну, гаразд. Щасливо тобі. Повернетеся — зателефонуй.
— Обов’язково, — пообіцяв Валерій. — І не тільки. З мене ж могорич за «працевлаштування»…
Не помітивши особливого піднесення настрою після розмови, Сергій повернувся до кімнати і впав у ліжко. Коліно знову почало скиміти.
Ось так. Мине тиждень, він підправить ногу і піде далі заробляти на життя чим уміє. А потім якось отримає-таки цей диплом, залишилося небагато. А потім, скоріш за все, сяде у свою «вісімку» і забереться з цього остогидлого за п’ять років міста, де він нікому не потрібний, під три чорти. Куди — він поки що не знав.
Саме над цим і думав Сергій, дихаючи у ковдру, натягнуту майже на ніс, коли несподівано почув з коридору звук, який примусив його здригнутися. Останнім часом його доводилося чути регулярно, майже щодня. Так могли цокотіти лише кігті пса по керамічній плитці підлоги. Миттю скочивши на здорову ногу, Сергій глянув у вікно. Під гуртожитком стояла червона «ауді» Гайдукевича. Не розуміючи, що з ним коїться, Сергій знову впав у ліжко і заліз під ковдру. Кроків чути не було, тільки кігті. Пес прогулявся по всьому блоку і таки повернувся до його дверей. Почувся обережний стукіт. Він уже знав, хто з’явиться зараз в отворі дверей, і разом з тим не вірив.