— Можна, — сказав Сергій.
Двері повільно розчинилися, і він побачив на порозі красеня-добермана з настовбурченими вухами. Юлія стояла поруч, тримаючи його за ремінець. На ній була коротка легка куртка поверх м’якого светра сірого коліру, джинси в обтяжку та м’які спортивні чобітки. Тому й не чути було за дверима кроків. Не вигадавши нічого кращого, Сергій так і залишився лежати, відкинувши лише ковдру до грудей.
Вона увійшла до кімнати, зачинивши двері, і звеліла псові:
— Акбар, місце!
Доберман, звільнений від ремінця, понюхав двері і слухняно розлігся, перегородивши прохід. Тільки після цього Юлія підійшла і сіла на край його ліжка.
— Привіт! Ну, як ти?
— Нормально, — відповів Сергій, дивлячись у простір.
— Вибач, я не могла провідати тебе вчора.
Вона подивилася йому в очі, шукаючи, як здалося Сергієві, сліди образи, якої на його власний подив, залишалося ще достатньо. Тому він відвів погляд. Вона зрозуміла.
— Я справді не могла, — сказала Юлія, торкнувшись його руки. — Чесне слово. Не дивися так, прошу тебе… Правда, не могла.
— Не переймайся, — заспокоїв її Сергій. — Я і не претендував на твої відвідини, хоча за те, що прийшла, дякую. Як іде підготовка? Нічого не змінилося?
— Нічого. Все готове. Завтра о першій виїжджаємо. Приходив твій товариш, все подивився, перевірив. Казав, що все гаразд. Він такий смішний!
— Він дуже розумна і порядна людина, гідна поваги більше, ніж, скажімо, я.
— Я знаю, що ти скромна людина, — сказала Юлія, продовжуючи дивитися на нього. — Тому про таке дозволь судити мені. Ти вартий. І не тільки поваги.
Запала ніякова пауза. Сергій аж розгубився від цієї на перший погляд безсторонньої фрази. Що вона хотіла сказати цим?
— Болить нога? — запитала Юлія, дивлячись тепер уже в підлогу.
— Зовсім не болить. Тільки якщо ходити… Але це мине. Я боявся, що травма серйозніша. Та, гадаю, за тиждень буду у формі. А тобі якраз цей вимушений відпочинок піде на користь, адже в нас надто щільний графік — майже як у олімпійської збірної.
Погоджуючись, вона кивнула головою. Тільки тепер Сергій помітив на ній косметику — під час занять Юля нею практично не користувалася. Він ніяково замовк. Вона також мовчала, дивлячись убік. Чомусь його переслідувало враження, що вона чимсь стурбована. Чимсь більшим, ніж його травмована нога.
— Є якісь проблеми? — запитав Сергій.
Вона наче прокинулась і глянула на нього.
— Жодних проблем. Ти знаєш, я прийшла не тільки поцікавитися твоїм здоров’ям, а й попрощатися з тобою у старому році. До нового вже не побачимося. Бажаю тобі бути у ньому здоровим, щасливим та багатим.
— Дякую, — сказав Сергій. — Гарні побажання. Якраз те, чого мені бракує. От тільки не знаю, що Побажати тобі у відповідь, адже все це в тебе вже є…
— Звідки ти знаєш, що в мене є? — промовила вона якось сумно і разом з тим безтурботно. — Побажай мені удачі.
— Що ж, бажаю тобі удачі, — сказав Сергій.
— Дякую.
Юлія зігнулася, наче збиралася підводитися, але затрималася в нерішучості і раптом, нахилившись ще нижче, притулилася губами до його щоки десь внизу. Сергій не відразу збагнув, що діється. В першу мить він розгубився, а далі відчув у грудях гарячу хвилю, здатну поглинути геть усе. Не тямлячи, що робить, він торкнувся рукою її волосся, друга відчула худенькі плечі під легкою курткою. Це було божевілля. Йому здалося, що вона навіть дихати перестала. Рука сповзла по її плечах і стиснула лікоть. Тільки тепер вона дихнула, відхилившись від нього, і повільно підводячись з ліжка. Сергій, наче зачарований, дивився в її очі, знаходячи там те, що так боявся побачити. Розтуляючи губи, він ще не знав, що зараз вимовить, але Юлія випередила його.
— Відвернися, будь ласка, — сказала вона.
Тільки тепер він зауважив, що її рука, ковзнувши під куртку, застигла на металевому ґудзику джинсів.
— Відвернися, будь ласка, — повторила вона.
— Юлю, ти… ти з глузду з’їхала, — він таки зміг отямитися. — Схаменися…
— Я тебе прошу…
— Ти божевільна. Я бачив машину внизу… Хто тебе привіз?
— Хто б мене не привіз, — сказала вона, не відводячи очей, — він чекатиме мене там, поки я не повернуся. Відвернися, будь ласка, я так не можу…