Тільки-но Сергій уявив собі всю компанію в печерах, як одразу зрозумів призначення тої риболовної жилки. Ну, дає мужик! Не дарма про цих «нових» анекдоти розповідають. Гайдукевич боявся заблукати у печері і не вийти на поверхню! Тільки так можна пояснити наявність щонайменше двох бобін волосіні. Теж мені Тесей у лабіринті. Отже, той, хто йтиме останнім, має закріпити за щось і почати розмотувати волосінь, а на зворотному шляху той, хто йтиме першим, мав би її змотувати. Цікаво, що сказав би Тализін, побачивши, як у нього за спиною починають розмотувати жилку? Покрутив би пальцем біля скроні. Мовляв, очманілі дилетанти — гірше динаміту… Зате перестраховщик Гайдукевич отримував стопроцентну гарантію повернутись назад навіть без провідника…
Без провідника?! Ця думка неприємною скалкою засіла у його розбурханій свідомості, викликаючи нові підозри та невтішні думки.
Сергій підвівся на ноги і пройшовся по кімнаті, забувши про коліно. Наявність жилки в рюкзаках Гайдукевич тримав у таємниці. Звісно, хто б із ним пішов туди після появи таких припущень? Ні Сергій, ні Валерій не розповсюджувались у клубі про майбутній захід, адже отримання ключів для проведення у печерах новорічних пікніків могло мати для обох неприємні наслідки. Виходило, що про те, хто, коли і куди саме пішов, не знав ніхто. Тим більше нікому не було відомо про наявність групи Гайдукевича і її склад. А що як група дійсно збиралася повертатися назад без провідника?
Обличчя пашіло, а в ямці під ребрами стало холодно і щось лоскотало. Що за нісенітницю він тут вигадав?! Менше треба дивитися американських фільмів! І все ж таки… Ситуація, де надзвичайно легко сховати всі кінці.
Маячня.
Сергій зауважив, що вже давно міряє кроками кімнату. Дивно, але коліно майже не давало про себе знати. Де ж вона, та Марина? Скільки можна? Вона спізнювалася завжди, скільки він її знав. А давно б уже годилося розкоркувати якусь пляшку, та й з’їсти щось. Ну і ще дещо він би собі дозволив на рубежі, так би мовити, тисячоліть. Ця зарозуміла пані Юлія так його учора завела… А потім — бувай здоров. І щоб йому згоріти, якщо Марина чимось гірша. А простіша і сексуальніша — так це вже сто відсотків. Завжди нагадувала йому дівчину з американського ролика. Біс із ним, хай буде як в американському ролику — фірмова пляшка, проста їжа в упаковках та симпатична блондинка. Вони сідають, відкорковують пляшку, запалюють свічки… А потім, як і належить, заходить вайло у шкірянці і висаджує з глушника цілу обойму у тіла, що застигли під ковдрою. Саме так. Якщо все вірно, то він, Сергій, також є одним із кінців, які належить обрубати. Адже йому відомо про новорічну походеньку групи Гайдукевича.
Він зупинився серед кімнати і провів руками по обличчю, яке починало пашіти. Треба ж так накрутити себе! З Тализіним вони відлазили за ці роки, напевно, не одну сотню підземних кілометрів. Цей діловий та імпульсивний геній-технар завжди викликав у нього особливу симпатію. Він втягнув його у цю авантюру, а сам сидить у своїй «барлозі» і чекає, чим усе скінчиться! Їхати просто зараз? Перехопити їх уже не вдасться. Пізно. Розшукати там, у печерах? Неважко, адже маршрут йому відомий — Серце Диявола. Навіть якщо припустити, що його несподівано змінили, у спелеологів існує правило — ставити на скелі при вході напрямок маршруту крейдою. Це завжди робить старший групи. Вийшовши назад, він же й стирає напис. У будь-якому разі Тализін обов’язково поставив позначку. От тільки чи здогадався зробити це непомітно?
Хай там як, знайти їх можна. А що далі? Сидять вони у Серці Диявола, п’ють шампанське. Добрий день, я прийшов, мовляв, уже видужав. З Новим роком!
«Приперся…»
Сергій відчинив шафу і витягнув стару спортивну сумку, де завжди було зібране все необхідне. Чоботи лежали окремо. Він постояв у нерішучості, колупаючи пальцем оббитий нержавійкою носок чобота та шипи на підошві. Потім поставив чоботи на підлогу, дістав з шухляди еластичний бинт і звичними рухами почав мотати коліно.
Коли постукали у двері, він був уже вдягнений. Хто це? Мала би бути Марина. Обережно, щоб не стукати шипами об підлогу, Сергій підійшов до дверей і став збоку.
— Хто?
Настала пауза. Напевно, Марина викотила очі, почувши таке.
— А ти що, ще когось чекаєш?
Сергій відчинив двері. Марина увійшла, здивовано оглядаючи його, та так і залишилася мовчки стояти посеред кімнати, дивлячись на його «струйові» чоботи, усі в кишенях брезентові штани, таку ж куртку та чорну спортивну шапочку. Вона дуже добре знала, для чого призначене таке вбрання.