— Що це все означає? — запитала вона. — Як… це розуміти? Ти що, з глузду з’їхав? Я все кидаю…
— Тихо, — сказав Сергій, — я тебе прошу, помовч і не додавай мені проблем. У мене їх і так досить…
— Чого ж ти дві години тому не казав мені про свої проблеми? — мало не закричала Марина.
— Не репетуй, — зловісно промовив він. — Сядь тут і сиди тихо. Дві години тому їх ще не було. Прошу тебе — сядь і посидь десять хвилин мовчки.
Сергій не хотів ображати її, більше того, потребував її допомоги. Він дістав два поштових конверти, два аркуші паперу, копірку і, не звертаючи на Марину уваги, почав писати.
«Я, Сергій Вертепний, член обласного клубу спелеологів, 31 грудня 1999 р. о 13 годині 20 хвилин вирушив у підземні печери поблизу с. Малиновичі на пошуки групи, яку повів туди двома годинами раніше Валерій Тализін, заступник президента цього клубу.
Склад групи:
1. Борис Олександрович Гайдукевич, директор фірми „Магнолія“, проживає по вул. Білецькій, 8.
2. Юлія — його дружина або подруга.
3. 4. Ринат та Олег — охоронці.
5. Григорій — невідома мені особа: низький на зріст, середнього віку, з вусами, палить дешеві цигарки, можливо, випиває.
Ймовірний напрямок — західна гілка, Серце Диявола.
Підозрюю, що члени групи спланували злочин, і Тализіну, який про це не знає, загрожує небезпека.
Те, що цей лист потрапив до вас, означає, що я не повернувся з печер у призначений час, а отже, мої підозри підтвердилися.
Перечитавши лист, Сергій поклав обидва примірники в окремі конверти та заклеїв. Тільки тепер він подивився на Марину.
— Якщо я не з’явлюся завтра до дев’ятої ранку, — сказав він, — передай цього листа у найближчий відділок міліції черговому, а цього — дружині Валерія Тализіна, ти знаєш його. Адреса написана на конверті. Ти все зрозуміла? Їй же повідомиш про другий лист, який ти занесла до відділку. Вибач за Новий рік. Я не розраховував на такий поворот подій.
На Марину було жалко дивитися. Її обличчя знову змінилося, і замість гніву та образи Сергій побачив якесь побоювання, а потім і переляк.
— Що це означає? — тільки й спитала вона.
— Немає часу пояснювати, — сказав Сергій. — Але запам’ятай, якщо ти розкриєш листа або зробиш щось таке, чого я не просив, а мені все-таки вдасться повернутися, то скручу тобі голову. Пробач.
Він легенько підштовхнув її до дверей і, «ощаслививши» ніяким поцілунком десь біля вуха, додав:
— Біжи. Я піду пізніше. Не бійся, ніхто не знає, що ти приходила до мене. Йди собі і спокійно справляй Новий рік, тільки не проспи дев’яту ранку.
XXII
Траса була на диво пуста і чиста. Дрібний сухий сніжок, який сипав потроху від самого ранку, сильний вітер відразу здував з покриття. Траплялися лише поодинокі машини. В обідню пору тридцять першого грудня, на рубежі тисячоліть, ніхто не горів бажанням кудись їхати.
Асфальт був сухий, і Сергій добряче тиснув на газ. Здавалося, що «вісімка» просто летить на крилах. Мотор завзято гудів, а Сергій зосереджено думав над тим, що робитиме далі.
Насамперед треба було б проїхатися по селу в пошуках машин. Коли збирається така компанія дилетантів, часто трапляються неув’язки і все проходить з запізненням на кілька годин. Цей варіант влаштував би його найбільше. Це дозволило б перехопити групу ще до заходу у печери й уникнути взагалі усіх можливих неприємностей. Сергій би у такому разі навіть не вдавався до якихось пояснень та подробиць. Він просто заявив би з розгону, що в Тализіна дружина або син потрапили до лікарні, і забрав би його тієї ж секунди. А вони хай роблять, що хочуть.
Якщо ж похід вже почався, він вирішив лише увійти до головного залу і пошукати оту саму жилку, на якій усе зійшлося. Якщо жилка ніде не прив’язана і не тягнеться в глиб печер, залишиться просто повернутися, адже саме на ній базувалися усі його підозри. Сергій відчував, що саме так і станеться. Треба ж було таке вигадати? Доведеться терміново розшукувати Марину і якось залагоджувати інцидент. Найлегше — розповісти, як усе було насправді.
За поворотом показалися Малиновичі. «Вісімка» скинула швидкість і покотила кривими вуличками села. Сергій знав садиби, біля яких спелеологи найчастіше залишали транспорт. Він прокатався по цих вуличках туди й назад, потім об’їхав усе село, але марно. Невже вони могли так сильно затриматися? Доведеться чекати на в’їзді. Стривай! Хто ставитиме машину в селі, збираючись вдіяти щось таке? Адже якщо почнуться розшуки, селяни вкажуть що за машини стояли у когось на подвір’ї, і тоді їх обов’язково знайдуть.