І раптом він вловив ще одну невідповідність. Яким би масивним та потужним не виглядав захований у кущах «форд», все-таки це легковик. Ну скільки могло у ньому вміститися? Максимум шість чоловік, якщо тіснитися. Якраз із шести чоловік складалася група. Але ж двоє людей лишилося в машині. Не виключено, вони прибули двома машинами, але одна поїхала. Може, розраховують, що на зворотному шляху місця вистачить? Тоді хто зайвий? Враховуючи наявність мадам, виходило, що Юлія. І, напевно, Тализін.
Чортівня. Повна чортівня. Навіть хотівши когось позбутися, навіщо таке організовувати? Та ні, насправді все простіше й банальніше.
Він пройшовся ще раз по залі, присівши кілька разів. Коліно в еластичному бинті поводило себе цілком стерпно. З його навичками та досвідом до місця можна дістатися години за півтори. Якщо там усе гаразд, то ще півтори забере шлях назад. Година їзди додому. Саме час зустрічати нове тисячоліття. Ще раз мацнувши себе по кишенях, він пірнув у розщелину.
XXIII
Шлях долався легко. Травмоване коліно практично не нагадувало про себе. У свою чергу, Сергій намагався максимально його берегти. Скоро все з’ясується, і він закінчить цю, не знати яку за рахунком, підземну подорож там, де і почав її. А над своїми тривогами просто посміється. Він вирішив, що розповість усе Марині. Можна буде посміятися разом. Стрілки годинника щойно минули п’яту.
Сергій наближався до входу у Західну сітку. Досі він рухався єдиним можливим шляхом — коридором завширшки близько метра і заввишки три-чотири метри. Різких поворотів тут не було, особливих перешкод також. Це була західна гілка. Вона тяглася дуже далеко і закінчувалася тупиком. Та в одному з бокових відгалужень просто під ногами відкривалася вузька діра, яка вела донизу, — Гусяче Горло. Надзвичайно вузький прохід міняв кілька разів свій напрямок і нарешті, забравши круто вгору, відкривався у невеличку залу, в якій лише невисока на зріст людина могла повністю випростатися.
Тут починалася Західна сітка — найменш вивчений район підземних печер. Ходи розгалужувалися, і дістатися до Серця Диявола звідси можна було кількома шляхами. Який з них обрати, Сергій ще не знав. Можна було довго дискутувати, який з них легший. Думка про це їх з Валерієм могла не співпадати. Разом вони завжди ходили через Хмарочос, оскільки там розташовувалися найменш досліджені печери, але цей маршрут був однозначно важчим. Отже, Тализін мав обрати один з трьох, які залишилися. Який? Але ці вагання знову ж таки були позбавлені глузду. Навіть якби Сергій знав, який шлях обрала група, то навряд чи міг би відразу визначитися, що краще — йти ним же чи обійти їх іншим. Зустрічатися з усіма він категорично не бажав.
Коридор вперся у стіну. Пройшовши кілька кроків боковою розщілиною, він став на обидва коліна, більше спираючись на здорове, й опустив голову в діру. Цікаво, як вони все-таки протягли сюди рюкзаки, навіть маленькі? Сергій ковзнув головою у касці по стіні Горла і відпустив край входу, вільно прослизнувши донизу. Потім протягнув праву руку здовж тіла і пройшов нею вперед, намацавши Гусячий Кадик — камінь, що випирав у вузький прохід. Тут хід Горла повертав на дев’яносто градусів і йшов тепер горизонтально. Тримаючись за Кадик, впираючись ногами у виступи на стінах, він перевернувся на бік і пройшов цей виступ. Далі хід Горла повертав знову на дев’яносто градусів і забирав круто вгору. Довелося перевернутися на спину і, намацавши рукою край виходу, підтягнутися навскіс догори. З Горла вилізла друга його рука. Схопившись за краї, Сергій виліз до зали. Тут і починалася Західна сітка. Чотири розгалуження вели у різних напрямках. Минувши поворот на Хмарочос, він на мить замислився і повернув ліворуч.
Маршрут ускладнився. Коридор постійно «скакав» згори донизу та знизу догори. Збільшилося навантаження на травмоване коліно, і вже відчувався слабкий ниючий біль. «Нічого, — подумав Сергій, — дома відлежуся». Марина, звичайно, вибачить ще й цього разу його викрутаси, тим більше що в нього буде з цього приводу суттєве та досить цікаве пояснення. Сергій намагався долати будь-який спуск, з’їжджаючи по гладкому камінні просто на задниці. Таким чином, коліно отримувало менше навантажень.
Наближався останній поворот, після якого він виходив, так би мовити, на фінішну пряму. Це була Китайська Гірка — досить широкий, похилий коридор, в якому сходилися два з чотирьох маршрутів. Залишалося пройти Малу Ущелину, і далі — Серце Диявола. Що там? Сергій відчув хвилювання. На підході до Гірки йому несподівано здалося, що він щось почув. Наче якийсь звук. Миттєво вимкнувши ліхтар на касці, він хвилину прислухався, а потім пішов навпомацки, перебираючи руками по стіні, очікуючи побачити спалахи світла, якщо там хтось є. Руки намацали кут. Він стояв на вході до головного коридору. Ніяких спалахів не було. Не поспішаючи вмикати світло, знаючи, що тут немає куди несподівано «загриміти», він потихеньку рухався навпомацки.